Теорія держави і права

Світоглядні засади праворозуміння як основа для формування його основних шкіл

Розуміння права завжди спиралось на загальне світорозуміння, уявлення про закономірності існування природи і суспільства. Зміни у підходах до філософського осмислення дійсності найбезпосередніше покликані впливати на поняття права, визначення джерел і сутності останнього, на оцінку самої можливості його пізнання, ролі і призначення у суспільстві. Філософські питання про співвідношення матерії і свідомості, можливості пізнання світу, шляхи розвитку суспільства, творчу роль людини у його перетворенні — все це юридична наука не тільки акумулювала, а й застосовувала у поясненні правових систем.

Метафізика і діалектика, раціоналізм та емпіризм, натуралізм і антропологізм, історизм та реалізм, ідеалізм і матеріалізм знаходили відгук у правових вченнях, відтворювались у відповідних моделях права.

Абсолютне природне право черпало свої ідеї з метафізичного сприйняття світового життя, атомізму Демокріта, абсолютної справедливості Арістотеля, раціоналізму Декарта, Спінози, Лейбніца, Локка, Руссо.

Утилітаризм Сократа, Бентама, Мілля, доповнений еволюційною моделлю розвитку суспільства Спенсера, законом природного відбору Дарвіна, і навіть відхилення від загальної філософської лінії Вейсмана та Ніцше (про необхідність поліпшення людства як виду) знаходять відображенняя у філософії права, зокрема її історичній доктрині.

Впродовж усього періоду існування цивілізації простежується суперництво, протиставлення і, навіть, боротьба двох течій, шкіл у філософії права — природно-правової та історичної (позитивної). В основі цього дуалізму права лежать різні підходи до розуміння джерел права, його поход- ження.

Ідея природного права, яка довгий час розвивалась у формі абсолютного природного права, грунтувалась на переконанні в існуванні незмінних і загальних законів світового життя і людських відносин. Вважалось, що кожна жива істота має природні властивості, що неминуче виявляються у її поведінці, а природній закон — незмінна і універсальна етична або правова норма людської поведінки.

Однак, якщо в античному світі джерело природного права — у вічному природному законі (натуралістична концепція), який не може бути встановлений людьми, а має у своїй основі божественний розум і його силу, у середні віки — у Розумі і Волі Бога, то на початку нового часу раціоналістичне вчення про природне право на основі прогресивної на той час філософії Декарта вбачає таке джерело у самосвідомості і мисленні людини, її розумі, як силі, здатній не тільки встановити нові істини, а й перебудувати світ і суспільний порядок. Природа і властивості людини (у Г. Гроція — устремління до спільності, Гоббса — страх і егоїзм, Спінози — природна сила і самозбереження, Томазія — потяг до добробуту, Локка — природня свобода індивіда, Лейбніца — любов, Руссо — моральна і політична рівність та свобода) визначають абсолютні принципи та державний лад. Норми, напрацьовані на основі цих властивостей, мають загальнообов'язковий характер, їм потрібно слідувати у повсякденному житті, вони — орієнтир і імператив для держави.

Природно-правове вчення цього періоду носить індивідуалістичний, атомістичний і механістичний характер. Таким же чином уявлялась і держава, як механічне поєднання індивідів, а індивід та його розум, природні властивості і права покладались в основу держави.

Ідея природного права з новою силою відроджується у XVII ст. (саме на цей час припадає розроблення власне доктрини природного права). Це відродження потрібно розглядати у контексті взаємозв'язку геополітичних, соціально-економічних зрушень і еволюції нормативно-правових регуляторів у Європі після падіння Римської імперії, згодом — розпаду Франкської держави та утворення на її терені ряду незалежних держав.

Досконале римське право було сприйняте спочатку не як «практичне», діюче право (після падіння Римської імперії на території Європи досить тривалий час використовувалось «варварське право», зокрема, Салічна правда у Німеччині, кутюми у Франції тощо), а через університетську освіту як ідеальна модель права належного. Як зауважує Р. Давід, таке право було акцентоване не на судовому розгляді, судових процедурах, засобах виконання, а на моделюванні норм, що відповідають справедливості і моралі.

Норми «варварського права», на думку університетських вчених, цим критеріям моралі і справедливості не відповідали, тому й не користувались їх повагою. Гостра критика їх недоліків, з одного боку, і можливості, що відкривалися з систематизацією і подальшим пристосуванням норм римського права до потреб практики, з іншого — сприяли розумінню права, яке не збігалося з фактично існуючими нормами, а було творінням людського розуму.

Таким правом, яке відповідало б вимогам людського розуму, було визнане римське право. Саме тому воно було перероблене, оновлене, систематизоване і у такому вигляді сприйняте як «писаний розум»: в Італії і Німеччині, Франції та Іспанії, Португалії, швейцарських кантонах і у скандинавських країнах тощо. Тобто відродження ідеї природного права значною мірою залежало від способу створення «нового» позитивного права, сильного впливу на цей процес університетів, як осередків правової науки.

Найвище втілення ідея раціоналізму знайшла у вченні Е.Канта. Загальний правовий закон, за Кантом, проголошує: дій зовнішньо так, щоб зовнішній прояв твого свавілля міг бути поєднаний зі свободою кожного, відповідною до загального закону. Відповідно й право виводиться не з об'єктивної природи речей та відносин, а з законів розуму, виражених у волі. Основою права визнається автономна воля, а природне право, що належить людині в силу її людяності — як свобода (тобто здатність хотіти і діяти згідно р розумом), поєднана за цим загальним законом зі свободою інших людей. А оскільки правом передбачається зовнішнє користування свободою (внутрішнє користування свободою залишається за мораллю), то гарантованість такого користування Кант вбачає у державному примусі. Держава стає зовнішньою силою щодо права, санкціонуючи у позитивному праві норми чистого розуму (крім природного і позитивного права Кант розрізняє ще й правову категорію справедливості, як соціального домагання, не забезпеченого державним примусом.). Природне право виступає моральною основою позитивного права і його кінцевою метою (ідеальною моделлю). Спроба Канта поєднати природне право з позитивним виявилася невдалою. Визнана ним неможливість будь-якого спротиву державі і державній владі призвела до практичного верховенства позитивного права та повного безсилля природного права.

Починаючи з Канта, на природне право дивляться не як на безпосередній регулятор поведінки людини, а як на еталон, вищу моральну мету, ідеал, критерій, до яких потрібно прагнути. У той же час, незважаючи на недоліки природно-правової доктрини, вона в усі часи була рушійною силою перетворень і революцій. Всякий раз, коли відживали історичні форми права, за допомогою природного права обґрунтовувався новий суспільний порядок. Під лозунгами природного права і з його ідеями відбувалися північноамериканські визвольні війни, французські революції, знищувалось рабство і зруйновувався кріпосний лад.

І, у той час, ним користувались і у реакційних цілях, для захисту абсолютизму, впровадження насильницьким шляхом казарменого соціалізму та комунізму. В силу невірно зрозумілої сутності людини і потреб людства руйнувались цивілізації і встановлювалась жорстока тиранія, плюндрувались здобутки людського розуму та рук.

Паралельно з природно-правовими ідеями, майже стародавніх (згадаймо софістів з їх практикою абсолютної справедливості і відносності правди та неправди) існує і набирає силу історичний погляд на право, розквіт якого припадає на XIX ст. Саме йому належить «заслуга» витіснення з науки на довгий період ідеї абсолютного природного права, що, варто зазначити, відбулось не відразу.

Філософською основою історичного вчення про право є вчення Гердера, Шеллінга, Гегеля про прогресивний процес історичного розвитку. Саме народна свідомість, народне переконання є джерелом права. Вони визначають зміст і обов'язковість права, воля ж законодавця не має жодного значення, оскільки не впливає на формування права.

Однак така точка зору виявилася досить вразливою. З одного боку, виявилось певне збігання такого підходу з поглядами прихильників природно-правової доктрини. Тут і там право визнавалось незалежним від особи та законодавця, розрізнялись лише його джерела (воля Бога, розум і народний дух). Тут і там право існує попередньо, як ідеальні правові норми, котрі законодавець повинен тільки викласти на папері належним чином. Залишаються розбіжності лише у методі пізнання права: природно-правове вчення виводить його шляхом висновків розуму, а історичне — через емпірії. З іншого боку, початкові погляди представників історичної школи не могли задовольнити потреб реального життя, яке не хотіло миритися зі сліпим підкоренням тому уявленню про право, яке сформувалось у надрах абстрактного народного духу, народної свідомості.

Пізніше недоліки історичної школи права частково переборюються. Це знаходить, зокрема, свій вираз у поглядах видатного німецького вченого Р. Ієрінга. Ієрінг піддає критиці закономірну теорію правотворення, визнає свідомі зусилля особи і боротьбу інтересів як фактора правотворення, а державну владу — формальним джерелом права. Ієрінг на противагу народному звичаю віддає пріоритет закону, визнаючи законодавство як свідому і закономіру форму правотворчості та активну роль законодавця.

На базі вчення Ієрінга про право та філософії позитивізму, започаткованої О. Контом, з'являється юридичний позитивізм, позитивне вчення про право, яке відкинуло природно-правове вчення і поставило своїм завданням вивчення єдино існуючого права — права позитивного. Це вчення рішуче похитнуло уявлення про позитивне право, як таке, що довільно твориться законодавцем, а визнало його як право, вироблене самою історією, минулим і сучасним життям. Не догма і не вищий розум, а конкретні правила, що відображають потреби та устремління людей — ось що з цього часу визнається єдиним об'єктом вивчення. Вчення про природне право, як таке, оголошується застарілим, більше того, його відносять до примітивних поглядів.

Спочатку в Німеччині, а згодом і у інших європейських країнах юридичний позитивізм перемагає. Багато вчених починають займатися дослідженням національного права за допомогою формально-догматичних методів. У Німеччині і Англії, Франції та Італії, Росії й інших країнах узагальнюються результати дії позитивного права у реальному житті, відбувається логічне опрацювання усього комплексу існуючих у суспільстві юридичних норм і відносин, вивчаються взаємозв'язки права та держави, розвиваються і доповнюються погляди Ієрінга на сутність права, значення казуальної творчості у його становленні. Особливе місце вчені відводять вивченню закону, який визнають вищою, переважаючою формою права.

Таким чином, історичне вчення про право було суттєво модифіковане. На зміну поглядам на право як загальну волю, як явище, котре непомітно розвивається у надрах народного духу, приходить раціоналістичне вчення Ієрінга та його послідовників, які визнали боротьбу інтересів як фактор формування права, його еволюційний характер, тобто його поступовий історичний розвиток. Утилітарно-еволюційна теорія у період відносної стабілізації суспільно-політичного життя європейських народів у другій половинні XIX ст. була ідеальним фундаментом для утвердження буржуазних монархій та існуючих порядків, освячувала їх, і, у той же час, залишала місце для певної реформаторської діяльності, особливо у сфері вдосконалення правопорядку. Розширилось розуміння правового минулого та існуючого права, пояснено причинний зв'язок правових явищ і подано послідовну картину зміни правових інститутів, поєднане теоретичне і практичне осмислення правового буття, зародилась юридична соціологія (спочатку в формі порівняльно-етнографічного методу).

Історична школа і раціоналістичне вчення про право підготували підґрунтя для правових теорій, що розвиваються у XX ст., у тому числі й марксистській теорії. Разом з тим з ходом історичного розвитку зростала свідомість народів, зазнавали змін також уявлення про право. Посилення класової боротьби у останній четверті XIX ст. з новою силою відроджує ідею природного права. Це зумовлювалось незадовільним вирішенням позитивним правом питань соціального життя, нездатністю його дати відповідь, яким шляхом має розвиватись право для перетворення правового життя, яке відповідало б справедливості, соціальним ідеалам та устремлінням людей.

Ідея природного права у тому вигляді, у якому відроджується наприкінці XIX ст., частково позбавляється своїх старих помилок. Її представники (Спенсер, Штаммлер, Трубецькой та інші) визнають змінюваність правових норм, розрізняють ідеальні норми, необхідно існуючі у житті. Головний акцент робиться на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу правопорядку.

Висновки природно-правової доктрини про зв'язок права з властивостями людей, наділених свідомістю, інтерпретуються позитивною доктриною у вигляді визнання важливої ролі свідомості, ідеального, психологічного фактора у правотворенні і розвитку права. Визнається, що дослідження цієї ролі має величезне значення для вивчення самого права, пізнання його первісних джерел, природи (як фактора психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Відмова ж представників природно-правової доктрини від визнання принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права дозволило зробити висновок, що природне право не є особливим видом права щодо позитивного права, а лише ідеальною його моделлю, бажаним правом, яке не має атрибутів позитивного права.

Таке уявлення про природу права на початку XX ст. потягнуло за собою спробу синтетичного погляду на право, який охопив би існуючі протилежні уявлення про нього.

Після 1917 p. шляхи правової науки Заходу і Росії розійшлися. У Радянській Росії сформувалось нове вчення про право, теоретичною і методологічною базою якого стали історичний матеріалізм і матеріалістична діалектика, зокрема, уявлення про розвиток як єдність і боротьбу протилежностей, положення про суперечність як причину саморуху та саморозвитку, про суспільно-історичну практику як основу людського буття, пізнання й мислення, про матеріальну обумовленість суспільно-історичного процесу, про систему виробничих відносин як базис кожного визначеного суспільства, про суспільно-економічні формації та їх послідовні зміни в результаті соціальних революцій, про класову боротьбу, що призводить до соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, а також вчення про безкласове суспільство.

Право у структурі марксистсько-ленінського вчення є надбудовою над економічним базисом. Воно має слугувати інтересам пануючого класу, бути засобом класової боротьби, примусу. Виникнення права безпосередньо пов'язується з появою держави. Відповідно й зникнення (відмирання) права пов'язується з зникненням (відмиранням) держави. Особливістю обумовленості вчення про право марксистсько-ленінським вченням є директивний характер останнього, як, зрештою, і для усіх сфер суспільної науки. Це означало, що висновки марксизму-ленінізму не могли ігноруватись при розробленні будь-яких суспільних теорій, мали слугувати керівництвом до дії. Все це призвело до гіпертрофованого розуміння права, як крайнього виразу позитивістського його бачення. Лише у 70-х pp. окремі радянські вчені намагаються розширити філософську базу поняття права. Проте має пройти ще багато часу, щоб змінилися погляди на право з тим, щоб воно розглядалося не як виключно засіб державного примусу, а як справжній соціальний регулятор.

На Заході на сучасний стан політико-правової думки (кінець XIX—XX ст.) значною мірою впливає активізація філософських досліджень і плюралізм філософських ідей. Вкажемо лише на декілька найголовніших з них.

Особливо значущою стала соціально-політична концепція солідаризму (Л. Буржуа), яка, прийшовши на зміну попередній теорії індивідуалізму, оголосила первинним фактором життя і діяльності солідарність його членів, зорієнтувавши тим самим на створення гармонійного суспільства. Ідеї солідаризму покладені в основу державно-правового вчення (Л. Дюгі). Відповідно й норми оголошувались значимими настільки, наскільки відповідали соціальній солідарності, вихованню нової людини. Держава мала слідувати як приписам закону, так і почуттю доброти і співчуття.

Формується так звана наукова (аналітична) філософія, яка прагне позбавитися метафізики, намагаючись описувати явища суспільного життя, а не пояснювати їх (Е. Мах, Е. Майерсон та інші). Вона бере початок від О. Конта, який прагнув позбутися гіпотетичного знання.

У Британії продовжує панувати ідеалізм (Ф. Бредлі, Б. Кроче). У Франції та Німеччині активно розвиваються екзистенціоналістські вчення. Побудований на зневірі у здатності раціоналізму обгрунтувати сенс людського життя за допомогою спостереження світу із зовнішнього боку, екзистенціоналізм прагне це зробити з внутрішнього боку людського буття, використовуючи діалектику (К. Ясперс), метафізику (М. Хайдеггер), мотиви свободи (Ж. Сартр), віру в Бога (Г. Марсель).

Позитивістські вчення у формі неопозитивізму знаходять вираз у логічному позитивізмі (Р. Карнап, Ф. Вейсман, М. Шлик) та його відгалуженнях, зокрема лінгвістичного аналізу (Л. Вітгенштейн), біхевіоризму. У американській філософії з кінця XIX ст. переважає прагматизм (Д. Дьюї, А. Уайтхед).

Правознавці активно сприймають новітні філософські моделі (аналітичну, екзистенціоналістську тощо), що приводить до появи нових моделей праворозуміння, уточнення природи права, нової інтерпретації низки правових категорій. В результаті цього у правовій думці формуються нові правові теорії, поглиблюється обгрунтування вже існуючих.

З використанням відповідних філософських доктрин розвиваються головні течії, правові школи: нормативна, соціологічна, природно-правова.

На базі позитивізму, модифікованого відповідно до нових умов, активно розвивається започатковане Г. Кельзеном неопозитивістське вчення (великий внесок у розвиток неопозитивізму X. Харта, Вільямса, Роде, Р. Ціппеліуса та інших), яке зорієнтоване на техніко-юридичне, лінгвістичне, нормативне вивчення норм закону.

На противагу неопозитивізму соціологічна юриспруденція на базі феноменології (Ерліх, Кантарович, Паунд, Левеллін, Кардозо та інші) продовжує вивчати питання закону, правопорядку, правовідносин, функціонування права як соціологічні, а не юридичні явища. Право визначається як «живий порядок», а не як система юридичних норм. Соціологічна юриспруденція поставила під сумнів «чисте вчення про право» Кельзена та праці його ідейних послідовників, всю неокантіанську методологію, яка абсолютизувала закон, виправдовувала судову і адміністративну правотворчість.

Природно-правове вчення, як одна з течій західної правової філософії, на розвиток котрого активно вплинули такі філософсько-правові вчення, як: екзистенціоналізм (Хайдеггер, Фехнер, Кон та інші), феноменологізм, неокантіанство (Науке, Оллеро та інші), неотомізм (Месснер) — і на сьогодні має чимало послідовників на Заході. Воно акцентує увагу на правах людини, ідеалах і цінностях суспільства, критикуючи існуючі норми законодавства з точки зору правових ідеалів.

Спроби приблизити право до потреб суспільства в умовах ускладнення суспільних відносин спричинили зростання раціоналістичних поглядів на нього, посилення інструменталістського бачення права за допомогою оновленого на соціальних засадах розуміння держави, що дозволяло б гнучко враховувати потреби і устремління, які динамічно змінюються.

Відновлення розколотої майже 90 років тому європейської єдності і утворення суверенних держав на терені колишнього Союзу РСР дає підстави для сподівань, що і у вітчизняній науці буде активізовано пошук такого розуміня права, яке, базуючись на сучасних філософських доктринах, сприяло б посиленню його гуманістичного змісту, орієнтації права на потреби суспільства, захист прав особи, пошук шляхів побудови правової соціальної держави, у якій добре жилось би усім її громадянам.

У юридичній науці СРСР в силу домінування вузьконормативного розуміння права воно визначалось як сукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою, що тримаються на примусовій силі держави. І лише у 70—80-х pp. з'явилися праці, які розширювали вузьконормативне розуміння права (за рахунок включення у його визначення прав і обов'язків особи, правосвідомості, правовідносин), відмовлялись від абсолютного ототожнення права з державними приписами (серед цих вчених — В. Казимірчук, М. Козюбра, Г.Мальцев, В.Нерсесянц, Л.Явич та інші.). Завдяки їх зусиллям наполегливо торує дорогу плюралізм у підходах до розуміння права, більше того, формуються, поряд з нормативістським вченням, інші правові течії — моральна (природно-правова), соціологічна, серед яких нормативістське вчення хоча і займає провідні позиції, але все більше критикується.

Нормативна концепція грунтується на традиційному марксистсько-ленінському розумінні права, як сукупності норм, встановлених державою і охоронюваних її примусовою силою. Морально-правова теорія виходить з розуміння права як системи загальнообов'язкових усвідомлених суспільством понять про права, обов'язки громадян, їх відповідальність тощо. Третя — соціологічна теорія — виходить з того, що, власне право — це самі суспільні відносини, реальна практика їх державної охорони.

Кожна з наведених теорій спирається на вагомі аргументи, які не можуть бути зігноровані при конструюванні поняття права, оскільки вони пояснюють ті сторони прояву права, що не знаходять задовільного пояснення у рамках інших теорій. Але не менше аргументів висловлюється проти кожної з них. На думку противників нормативної теорії, наявність у законодавстві «мертвих» норм, декларативних, лозунгових приписів, таких, що не відповідають сутності суспільних відносин, підривають твердження про збіг законодавства з правом. І навпаки, прихильники нормативного визначення права як аргументи проти природно-правової доктрини наводять існування надзвичайно широкого спектра правових уявлень у суспільстві, а проти соціологічної теорії — ту обставину, що ототожнення суспільних відносин з правом не дозволяє чітко відокремити правові і неправові відносини тощо. Звичайно, ці правові теорії не йдуть узбіччям магістрального шляху розвитку правових вчень. Швидше, навпаки, є їх часовим відтворенням на новому етапі розвитку суспільства, а з теоретичної точки зору — нічим іншим, як проявом вікових суперечок щодо природи права. Нормативна теорія є, по суті, модифікацією історико-позитивістської школи права (у марксистсько-ленінській інтерпретації), моральна — нічим іншим, як природно-правової школи.

Поширення соціологічної концепції права у радянській юридичній юриспруденції, як і на Заході, стало реакцією на відставання позитивного права від нових суспільних відносин, на невідповідність його новітнім тенденціям у розвитку суспільства, які позитивне право не було спроможне адекватно відобразити. Соціологічна концепція орієнтувала, таким чином, на відмову від існуючих формальних законів і на цій основі змикалась з історико-правовим вченням. Вона несла спільні ознаки також з нормативним вченням у тому розумінні, що оголошувала позитивними фактичні відносини, визнаючи їх справжніми нормами. Соціологічна концепція стала моментом усвідомлення особливостей реалізації права в реальних суспільних відносинах. І, дійсно, це значення розкривається лише тоді, коли право не ототожнюють, а виводять з «фактичних ситуацій», «життя», «конкретних відносин», розглядають його в нерозривному зв'язку з суспільними, соціальними процесами. Справедливість даної оцінки стає очевидною при розгляді соціологічної концепції в рамках такого підходу до об'єктивації права, коли владне веління, норма мають бути визнані як правові у суспільстві, тобто об'єктивовані у суспільстві, а влада — отримати легітимність.

Подивимося на правову систему Англії і США початку минулого століття. Вона була практично повністю зорієнтована на таке право, коли судді «творили» правові норми у кожному окремому випадку, виходячи з того, як ці правила сприймались населенням, який резонанс знаходили у суспільстві (надання таких повноважень суддям було продиктовано саме необхідністю врахування волі населення). Влада суддів, у свою чергу, набувала легітимності шляхом їх виборів.