Азії політична думка

Азії політична думка — сукупність світогляду і знань про політику, зосереджених у суспільно-політичних поглядах, ідеях і концептуальних підходах мислителів різних країн Азії з найдавніших до новітніх часів.

Азії політичній думці найстародавніших часів притаманне чітко виражене релігійне забарвлення. Політична влада розглядалася як прерогатива монарха, який вважався втіленням бога, а бог — першоджерелом влади. У вавилонських законах Хаммурапі (18 ст. до н. е.) містилося посилання до бога Шемаша, у давньоєврейській міфології Мойсей отримує закони безпосередньо від Бога, за мусульманським віровченням, владу дарує Аллах. Синтоїзм розглядає династію японських імператорів, починаючи від міфічного її засновника Дзимму (8 ст. до н. е.), як нащадків богині Сонця Аматерасу. Сакралізація влади забезпечувала покору підлеглих і непорушність існуючого ладу. За вченням Конфуція, яке зародилося в Китаї у 6—5 ст. до н. е. і надовго поширилося далеко за його межами, особливо в Кореї та Японії, імператор вважався «сином неба», влада якого повинна мати авторитарний характер. Якщо конфуціанство у дотриманні стабільності та порядку покладало надії значною мірою на людські чесноти та ритуальні звичаї, китайська школа легістів (5—4 ст. до н. е.) та індійські закони Ману (3—2 ст. до н. е.) абсолютизували суворість покарання. Релігійне обґрунтування влади простежується і в наступні періоди. У Китаї Лі Гоу (11 ст.) розглядав правителя як ланку між Небом та народом. Кіта батаке Тікафус (13—14 ст.) релігійними міркуваннями обґрунтував культ імператора в Японії й у цьому вбачав одну із суттєвих рис японської «виключності», якою обґрунтовувалась ізоляціоністська політика «закритих дверей», яка здійснювалась до кінця 19 ст.

Поряд з теологічними, у політичній думці Азії поступово набували поширення і елементи раціоналістичних поглядів. У Китаї ще в 5 ст. до н. е. Моцзи хоч і визнавав небесні порядки як взірець, вважав, що держава має не небесне, а земне, договірне походження, проголошував пріоритет влади народу. Так само Янь Меньцзи (3 ст. до н. е.) у тріаді «народ — держава — володар» ставив на перше місце народ. Абу Наср аль-Фарабі (8—9 ст.) розглядав державу не як творіння бога, а як наслідок об’єднання людей. Арабський мислитель Ібн Рушд (12 ст.) виступав за науковий підхід до проблем політичного життя і наполягав на виборності глави держави, перекреслюючи релігійні уявлення про його походження. Аналізуючи халіфат як особливу мусульманську форму правління, один з його найвідоміших знавців Абу-л-Хасан ал-Маварді (9—10 ст.) підкреслював, що в особі халіфа поєднується світська та релігійна влада, розробив 10 повноважень халіфа. Така двоїста природа влади халіфа, як і те, що він обирався від імені мусульман, громади муджтахидами (знавцями шаріату), укладав з ними договір про халіфат і зобов’язаний був з ними радитися — все це з погляду і тогочасних, і сучасних дослідників свідчило, що халіфат був унікальним інститутом, демократичнішим за будь-який інший державний устрій. Середньовічні мусульманські мислителі намагалися узагальнити сучасні їм політичні погляди. Кудема Ібн Джафар (10 ст.) прагнув створити синтетичну «політичну науку». У праці «Книга шаріатської політики» Ібн Таймійу (12—13 ст.) намагався поєднати політичну практику з настановами шаріату. Особливого поширення нові підходи у політичній думці Азії набувають у 19 ст., коли всупереч спробам ідеологів «феодального націоналізму» під гаслами «великого минулого» зберегти існуючий лад поширюються із значним запізненням проти Європи просвітницькі, реформаторські ідеї. Джамаль ад-Дін аль-Афгані доводив, що тиранія несумісна з мусульманським віровченням, і вимагав переходу до конституціоналізму. Аналогічним чином Зія-бей (Туреччина) обґрунтовував відповідність політичного лібералізму засадам ісламу. Ще далі пішов Ватанабе Кадзан (Японія). Він виступав за поширення наукової методології й на політичну сферу та звільнення останньої від теологічного впливу. Політичні реформи він тлумачив не як прояв релігійного втручання, а як результат наук, пошуку. Накае Тьомін, виходячи з аналогічних міркувань, досліджував етапи еволюції держави. Розглядаючи абсолютну монархію як владу однієї особи, а конституційну — як співвладу монарха та народу, він надавав перевагу республіканському ладові як формі демократичної держави. Значну увагу представники політичної думки Азії звертали на питання про рецепцію зарубіжних, особливо європейських політичних інститутів та норм. У Китаї таке запозичення пропагували Фей Гуйфень і Янь Фу. Чжен Гуаньїн схилявся до сприйняття французької моделі, Кадзан — до досвіду США. Але з цього приводу лунали й серйозні заперечення. Бонкімчадоро Чоттопадхай (Індія) підкреслював обмеженість західної демократії, протиставляючи їй необхідність самовдосконалення особистості. Ілюзії щодо неї викривав і Бутрос аль-Бустані (Сирія). Радан Аджанг Картіні (Індонезія) — чи не єдина жінка серед представників політичної думки Азії того часу — також ставилася до прикладу Заходу досить критично, пропонуючи синтез кращих рис західної та місцевої, традиційної культури в різних сферах, у тому числі й політичній. У цьому вона вбачала шлях до зміцнення гуманістичних засад політичного життя. Набагато рішучіше за багатьох сучасників виступав Тань Ситун (Китай), який вимагав відкинути пута феодальної та релігійної ідеологій в ім’я національного визволення та впровадження парламентаризму. Він не виключав застосування насильства для досягнення високої мети. Про необхідність і навіть неминучість революції ставив питання Хосе Рисаль (Філіппіни), який, втім, висловлював побоювання, що вона може привести до встановлення диктатури. Його співвітчизник Аполінарто Мабіні вимагав встановлення республіканського ладу, чіткого поділу влади, демократичного обрання представницьких органів, гарантій прав громадян тощо.

Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. у країнах Азії виникають політичні партії та організації прогресивної спрямованості: Індійський національний конгрес (1885), у Туреччині «Товариство нових османів» (1865) та младотурецьке «Єднання та прогрес» (1889), Союз відродження Китаю (1894—1895), в Індонезії — «Сарекат іслам» (1912) та ін. Їхні політичні платформи мали, поряд з істотними відмінностями, чимало спільних рис: визнання необхідності радикальних реформ, боротьба проти іноземного панування, впровадження парламентського ладу, освіта народу як одна з неодмінних умов демократизації суспільства і т. ін. В арабському регіоні континенту набули поширення об’єднавчі тенденції подвійної спрямованості. З одного боку, панарабізм (Сата аль-Хусрі, А. Ісхак та ін.) — об’єднання політичного характеру. І з іншого боку — панісламізм (Бутрос аль-Бустані, Джемаль ад-Дин аль-Афгані та ін. мислителі не тільки в арабських, а й в інших мусульманських країнах) — об’єднання під єдиним релігійним прапором. Висувалася навіть ідея створення Арабського халіфату як конфедерації (Абд ар-Рахман аль-Кавакібі). Жодна з цих ідей не була реалізована.

У 20 ст. посилюється наступальність політичної думки Азії. У цей час зростає роль політичних партій, а погляди їх лідерів найчастіше набувають характеру партійних платформ або програм. Так, заснована у 1912 р. партія Гоміньдан (Китай) поклала в основу своєї програми вчення Сун Ятсена. Його складовими були три принципи (націоналізму — боротьби проти всіх форм іноземного втручання; народовладдя — переходу до демократичної республіки; народного добробуту) і вчення про п’ять гілок влади (крім трьох загальновідомих — законодавча, виконавча та судова — передбачалися також екзаменаційна влада, яка мала займатися питаннями кадрової політики, та контрольна). Сунятсенізм виходив з необхідності широкого залучення до політичної боротьби народних мас, зокрема в умовах Китаю, насамперед селянських. Політична платформа Індійського національного конгресу формувалася під визначальним впливом Мохандаса Карамчанда Ганді та його філософії. Гандизм виходив з основоположного принципу «ахимси» — ненасильництва. Відповідно до цієї настанови основним засобом дій народних мас вважалася громадянська непокора (сатьяграха) і неучасть у діяльності органів влади. Аналогічним чином Ганді уявляв собі створення «ненасильницької» держави у майбутньому, тобто демократичної, миролюбної, світської держави. Політичні настанови М. К. Ганді й діяльність Індійського національного конгресу відіграли величезну роль у досягненні Індією незалежності.

Після Другої світової війни у політичній думці Азіїі найактуальнішими стають проблеми державотворення та шляхів подальшого розвитку молодих незалежних країн, з приводу цих проблем точиться боротьба між різними ідейно-політичними течіями. В Індії політична програма Джавахарлала Неру, Індіри Ганді спрямовувалась на створення демократичної держави, на посилення її економічної ролі (зростаючий державний сектор економіки, планування та ін.), здійснення аграрної реформи (втім, вельми обмеженої, компромісної), на розв’язання складних міжетнічних та міжконфесійних проблем. Основним напрямом протидії політичних опонентів було прагнення звести нанівець економічну роль держави. Зовнішньополітична платформа Індії базувалася на принципах миролюбства, співробітництва, саме Д. Неру був автором ідеї неприєднання і активним учасником творення цього руху. У незалежній Індонезії, де в умовах демократичної багатопартійної структури постійно виникали гострі конфлікти та суперечності, президент Ахмед Сукарно запропонував модель «керованої демократії», яка передбачала створення координаційних органів різних політичних сил і розширення функцій президентської влади. Цей експеримент, доки не був перерваний військовим переворотом, давав певні позитивні наслідки.

У мусульманських країнах, що здобули незалежність, відбувалося відповідно до сучасного світового досвіду інституційне «відокремлення», «роз’єднання» світської та релігійної влади, що викликало неоднозначну реакцію. Більшість дослідників — Сулейман Мухаммед ат-Тамаві, Хаді аль-Алаві та ін. — вважають, що це не суперечить мусульманським традиціям. У той же час прихильники фундаменталізму намагаються підпорядкувати світські владні структури релігійним, навіть поглинути перші останніми. У частині країн континенту: Бірмі, Сирії, Народно-Демократичній Республіці Ємен — політична ідеологія і політична практика протягом тривалого часу спрямовувались на пошук шляхів переходу до соціалістичного майбутнього, минаючи капіталістичну стадію. Політичним структурам цих країн були притаманні такі риси, як провідна роль держави в економічному житті (планування, обмеження іноземного та місцевого приватного капіталу), однопартійні (крім Сирії) політичні режими, різні форми залучення населення до участі в управлінні і т. ін. Проголошеної лідерами цих країн кінцевої мети досягти не вдалося.

Розвиток політичної думки Азії на сучасному етапі охоплює широкий спектр ідей та шляхів їхньої реалізації: від теократичного режиму (Іран) і жорсткої військової диктатури (Ірак) до ліберально-демократичного ладу в більшості азіатських країн.

Див. також Авеста, Артхашастра, Китаю Стародавнього політична думка, Шумеру і Вавилонії Стародавніх політична думка.