Амбівалентність політична

Амбівалентність політична (від лат. ambo — обидва і valentia — сила) — двоїстість чуттєвих переживань, яка виражається в тому, що один і той самий об’єкт викликає в людини одночасно два протилежні почуття (гнів — милість, радість — сум), тобто неоднозначність у ставленні людини до навколишнього середовища та у визначенні системи цінностей. До певної міри амбівалентність політична породжується діалектичною суперечністю між політичною діяльністю і політичними відносинами. Двоїстість останніх виявляється в тому, що вони мають суб’єктивно-об’єктивний характер. З одного боку, вони створюються самими людьми, з іншого — перебувають під постійним впливом політичного середовища, політичної культури й суспільно-політичної ментальності.

Термін «амбівалентність» запровадив швейцарський психолог Е. Блейлер, котрий вбачав у ній основну характеристику психологічного життя людини, що страждає роздвоєнням особистості. Американський соціолог Р. Мертон висунув ідею про соціологічну амбівалентність, котра пояснює відношення між нормативними соціальними стандартами. «Суть соціологічної амбівалентності полягає в тому, — писав він у своєму творі «Соціальна теорія і соціальна структура», — що в соціологічно змодельованій ситуації у процесі взаємовідносин від людини очікується несумісна поведінка, відносини або цінності». Поняття амбівалентності Мертон застосував щодо соціальних інститутів (прикметною характеристикою їх він вважав «змодельованість на базі потенційно конфліктних пар»), а також щодо діяльності вчених: «Говорячи про дезінтеграцію соціального інституту науки, я маю на увазі, що він об’єднує несумісні цінності». На його думку, ціннісна орієнтація на встановлення пріоритету в наукових відкриттях вступає в суперечність із такою рисою, як скромність, виявляючи при цьому певне ставлення вченого до явищ минулого і сучасного. Крім того, у формуванні його позиції позначається політична заангажованість. Так, на його думку, в радянського суспільствознавця норма наукового «скептицизму», що потребує об’єктивного підходу і прискіпливої перевірки результатів, перебуває в суперечності із нормою «комунізму», за котрою результати повинні неодмінно стати набутком марксистського вчення.

Амбівалентність не менш властива політичним інститутам, а надто політичним лідерам. Скажімо, американська зовнішня політика упродовж тривалого часу характеризується почерговими хитаннями між традиціоналізмом і лібералізмом. Попри часто проголошувані «нові курси», кожна президентська адміністрація США практично діє суворо в цих рамках, що, між іншим, слугує певним політичним балансиром і, в усякому разі, є запорукою державної стабільності. Амбівалентність політична особливо характерною була для ініціатора перебудови в колишньому СРСР М. Горбачова, котрий, висунувши ідею потреби радикальних суспільних змін, не зміг знайти ефективного способу реалізації задуманого, оскільки роздвоювався між використанням комуністичної догматики і необхідністю застосування цивілізованих методів перебудови. Амбівалентністю політичною позначена діяльність президента Росії Б. Єльцина: під тиском реалій він намагається знайти консенсус між традиційним шовіністським імперативом і нагальною потребою демократизації суспільства. Так само амбівалентність політична простежується в політичних курсах президента Казахстану Н. Назарбаєва (дилема вибору між ісламським і російським «факторами»), Президента України Л. Кучми (дилема Схід-Захід) і т. ін. У більш загальному вигляді амбівалентність політична постає через двоїстість підходів щодо стабільності й нестабільності суспільно-політичного розвитку. Незважаючи на те, що соціальний конфлікт, як правило, визнається однією з головних рушійних сил соціального прогресу, все частіше в парі з ним виступають «злагода», «стабільність», «порядок», «спокій» і т. ін. Причому як досить стійка останнім часом постає тенденція вважати «злагоду», «стабільність» нормальним станом суспільства, а конфлікт — тимчасовим.