Африки політична думка

Африки політична думка — сукупність світогляду і знань про політику, зосереджених у суспільно-політичних поглядах, ідеях і концептуальних підходах мислителів різних країн Африки від найдавніших до новітніх часів. В політичній думці Африки стародавніх часів переважала сакралізація монархії, яка була найпоширенішою тоді формою державного ладу, а монарх проголошувався намісником бога у різних країнах. Навіть у 18—19 ст. алафіни (володарі) держави Ойо ще розглядалися як представники бога Шанго. Сакралізація підсилювала політичний авторитет влади авторитетом релігійним, і це сприяло обґрунтуванню необхідності централізованої, сильної й навіть жорстокої влади, якою й були абсолютні монархії. У часи середньовіччя в політичній думці Африки поширюються раціоналістичні погляди, релігійні обґрунтування влади ставиться під сумнів. Так, Ібн Халдун (Туніс), вважаючи науку про суспільство «гілкою» філософії, виступав за обмеження монархії. Панування колонізаторів надовго загальмувало розвиток політичну думку Африки, і лише у 19 ст. заявляє про себе африканська інтелігенція. В її середовищі, зокрема в Єгипті — найрозвиненішій на той час країні континенту, — поширюються просвітницькі ідеї: вимоги реформування ісламу (Мохаммед Абдо), конституціоналізму (Абдаллах ан-Надим), а у радикальнішому варіанті — надання суверенітету та впровадження парламентського режиму (Лютфі ас-Сейїд). Перевага надавалася мирним діям (Мустафа Каміль), у той же час у ряді країн найрадикальніші сили вдаються до збройної боротьби (повстання Абд ель-Кадера аль-Джазаїрі в Алжирі і Бен Абдалли Хасана, відоме як «махдистське повстання» в Судані та ін.). На поч. 20 ст. молодше покоління інтелігенції — молодотунісці, молодосенегальці, молододагомейці та ін. — виступає за поглиблення реформ. Водночас посилюється прагнення до об’єднання сил у континентальному масштабі, внаслідок чого виникає панафриканський рух. На І Панафриканському конгресі (1919) були сформульовані вимоги надання африканцям прав на землю та природні ресурси, обмеження їх експлуатації, скасування рабства та примусової праці, розвитку освіти, залучення африканців до управління. Ці досить помірковані вимоги залишалися практично незмінними на наступних (1921, 1923, 1927) конгресах, і лише V Панафриканський конгрес (1945) висунув вимогу незалежності й закликав до єдності дій у боротьбі за неї. Після Другої світової війни відбувається значна радикалізація політичної думки Африки, висуваються вимоги негайного надання незалежності, які успішно реалізуються, починаючи з 60-х pp.

У політичній думці Африки на перший план виступають політичні проблеми новоутворених держав. Політичні та наукові кола практично повсюдно, за деякими винятками, висловлюються за республіканський лад. У дискусії щодо політичного устрою переважна частина політичних діячів (наприклад, Габріель Д’Арбусьє — Сенегал та ін.) та вчених (К. Езера, Б. Нвамбуезе — Нігерія та ін.) досить стримано ставляться до федеративної держави. Навіяна панафриканізмом ідея створення загальноафриканської федерації незалежних держав не знаходить широкої підтримки. У підходах до майбутнього незалежних держав спостерігається розмежування політичної думки Африки. Переважають погляди ліберально-демократичного напряму, і відповідно визначається характер розвитку політичної думки більшості африканських країн.

Деякі представники політичної думки Африки (Джон Сорба — Гана, Блез Діаль та Ламіна Гей — Сенегал та ін.) виступали за трансплантацію європейських політичних режимів або їхніх окремих інститутів. Проти «євроцентризму» в усіх його проявах рішуче виступали Жорж Кі Зербо (Верхня Вольта), Франс Фанон (Алжир) та ін. Останній особливо непримиренно ставився до колоніалізму, вважав одним з його найогидніших проявів моральну деградацію африканців і вбачав головне завдання в організації насильницьких дій проти колонізаторів. Обґрунтована критика «європоцентризму» іноді переростала у афро- і навіть негроцентризм, який у деяких його ідеологів (Шейх Анта Діон — Сенегал та ін.) набував рис націоналізму і навіть «блекізму» («чорного расизму»). З цього приводу туніський філософ Альбер Маммі слушно зауважував, що націоналізм не залишає місця для лівих переконань.

Одним з напрямів політичної думки Африки виступає африканський соціалізм, що ґрунтується на уявленні про одвічно колективістські засади традиційного африканського суспільства, збереження яких вважається основним завданням політичних інститутів (держави, політичних партій). Своєрідним варіантом африканського соціалізму можна вважати концепцію негритюду Леопольда Сенгора (Сенегал), яка виходить з виключності Африки: безкласова структура суспільства; специфіка особистості, яка сприймає світ не раціоналістично, а переважно емоційно, інтуїтивно; самовдосконалення особистості натомість класової, політичної боротьби як засобу вдосконалення суспільства; обмеження функцій держави і т. ін. Радикальніший характер мали погляди представників революційно-демократичного крила політичної думки Африки — Гамаль Абдель Насера, Кваме Нкруми, Джуліуса Ньєрере та ін.: антикапіталістична спрямованість політики держави, її активна роль в економічному житті (планування і т. ін.); впровадження однопартійних режимів, залучення мас до управління. Але розрахунки у такий спосіб знайти шляхи прискореного переходу групи африканських країн до соціалізму виявились нереалістичними.

Цікавою особливістю політичної думки Африки є спроби конструювати нетрадиційні політичні структури: система «партія-держава» у Гвінеї, яка передбачала поєднання на всіх рівнях функцій партійного та державного керівництва; «уджамаа-вілліджз» у Танзанії, де інтегрувалися функції місцевих органів влади та органів господарського управління; джамахірія у Лівії, де було проголошено впровадження прямої демократії без традиційних державних структур, та ін. Сучасний етап розвитку політичної думки Африки характеризується подальшим пошуком найефективніших моделей суспільного, у т. ч. і політичного розвитку незалежних країн відповідно до реалій і потреб сьогодення.

Див. також Єгипту Стародавнього політична думка.