Бердяєв Микола Олександрович

Бердяєв Микола Олександрович — (1874—1948) — російський релігійний філософ, почесний доктор теології Кембриджського університету. Походив з аристократичної родини Південно-Західного краю. Отримав ґрунтовну домашню освіту, навчався у Київському кадетському корпусі (1887—1894); 1894 р. вступає на природничий факультет Київського університету, через рік переходить на юридичний. З початку перебування в університеті захоплюється марксизмом. У 1898 р. вдруге заарештований за участь у соціал-демократичному гуртку та за складання статей антиурядового характеру, висланий у Вологду, у зв’язку з чим навчання в університеті не закінчив. Відійшовши від соціал-демократичного руху, все ж зберіг шанобливе ставлення до вчення Маркса, хоча і в ранній революційний період творчості прагнув «надати йому ідеалістичного характеру», відкидаючи позитивістські основи. Перебував також під впливом Достоєвського і Толстого, німецького містика Я. Бьоме, згодом — Ніцше та Ібсена.

Умовно остаточний перехід від марксизму до ідеалізму датується 1902 р. — участю у збірнику «Проблеми ідеалізму». Бердяєв був серед небагатьох авторів, представлених і у двох наступних збірниках, присвячених долі російської інтелігенції: «Віхи» (1909), «Із глибини» (1918). Належав до плеяди діячів релігійного відродження в Росії. Один із засновників журналу «Вопросы жизни» (1904—1905), петербурзького Релігійно-філософського товариства (1907).

Російська революцію 1917 р. сприйняв як явище закономірне. У 1919—1920 pp. створює у Москві Вільну академію духовної культури; у 1920 р. обирається професором Московського університету, де, одначе, працює лише рік. Після двох арештів за полеміку з теоретиками марксизму у 1922 р. разом з великою групою філософів, учених, письменників висланий з РСФРР. Спершу мешкає у Берліні, згодом переїжджає у Париж, де видає журнал «Путь» (1925—1940).

У творчості філософа проглядаються чотири тематичні періоди: перший — з превалюванням етичних проблем; другий — релігійно-містичний; третій — історичний; четвертий — пов'язаний з ідеями персоналізму. Стрижневою темою для Бердяєва була свобода людини, остання тлумачиться як меонічна (несотворена), свобода передує буттю, її витоки в Ungrund (добожественна невизначена безосновність). Протилежністю свободи є об’єктивація (у традиційній термінології — опредметнення), яка є формою сприйняття, пасивного ставлення до зовнішнього; об’єктивація сприяє відчуженню; навіть буття, згідно з Бердяєвим, є відчуженням людини. Іншим способом сприйняття є трансцензування — ставлення до іншого як до ціннісної самодостатності. Бердяєв розмежовує поняття «культура» та «цивілізація». Культура — форма соціального життя з визначальністю «культу» Святого передання; цивілізація — об’єктивоване соціальне співжиття з визначальністю матеріального чинника. Цивілізація розгортається в історії, яка має «безглузду нескінченність», кількісне нагромадження економічних і політичних подій, що в результаті все ж не дають розв’язання проблеми існування людства. Початком історії є гріхопадіння — потрапляння в полон об’єктивованих відносин, що є свідченням також свободи людини. Без апокаліпсису історія не має сенсу; вихід з історії можливий лише шляхом «соборної» діяльності, індивідуальне опанування «царства свободи» неможливе; соборність є уможливленням подолання первородного гріха, творення теократії і продовження людством Божого творіння — розв’язання «проблеми хліба», опанування безсмертя, воскресіння предків тощо. Історична людина, на думку Бердяєва, містить у собі якості особистості та індивіда. Особистість — це поняття духовне, «жоден закон до неї незастосовний», це творчий акт; індивід — детермінується природою і суспільством, а відтак передбачуваний і може вивчатись, як і будь-яке емпіричне явище. Оскільки риси особи та індивідуума присутні у кожній людині, вона не може бути остаточно пізнана. Бердяєв переконаний у божественності людини, це уявлення є основною відмінністю між його персоналізмом і екзистенціалізмом — близькою течією, якій, одначе, притаманна більш песимістична антропологія.

Попри «метафізичний екстремізм», Бердяєв вважав, що практична політика має підпорядковуватись принципу відносності (частковість та поступовість перетворень); ідеологічні вимоги мають втілюватись лише за умови дотримання політичної стабільності. Витоки російської революції Бердяєв вбачав у максималізмі реформ Петра І, у спричиненому культурному розриві. Оскільки революція була реакцією на відсутність органічності соціально-політичного розвитку, то й подолання наслідків революції має відбуватися органічно, з домінуванням внутрішніх чинників; «сенс будь-якої революції в реакції»; отже, реакція повинна бути якісним переростанням кризових причин. Основні твори: «Сенс творчості» (1916); «Сенс історії» (1923); «Нове середньовіччя» (1924); «Я і світ об’єктів» (1933); «Доля людини в сучасному світі» (1934); «Царство духа і царство Кесаря» (1952); «Самопізнання» (1953).