Біблія

Біблія (грец. βιβλια — книги) — зібрання різночасових і різнохарактерних творів 8 ст. до н. е. - 2 ст. н. е. (легенди про створення світу, історичні оповіді, релігійна поезія і т. ін.), у якому знайшли відбиття різноманітні соціально-політичні, філософські і етичні погляди, котрі лягли в основу богослужіння і догматики іудаїзму і християнства. Біблія складається із Старого Заповіту (священного писання в іудейській і християнській релігіях) і Нового Заповіту, котрий визнається священним лиш християнами.

За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг. Усі вони об’єднані у т. зв. канон, тобто в автентичну збірку або каталог священних книг, які були натхнені Богом і які стали непогрішним правилом віри та моралі. Іудеї, а згодом і християни, систематично змагаючись, усталили склад священних книг. Тим самим Біблію було відмежовано від апокрифів («прихованих», «несправжніх», підмінених писань) та світської літератури. Єврейський канон бере до уваги тільки старозаповітні книги, причому він має подвійну редакцію: Палестинський канон, що нараховував разом 35 книг, а згодом, вилучивши второканонічні книги, звів цю кількість до 22 книг згідно з числом букв єврейської абетки, і Александрійський канон, котрий зберіг розрізнення поодиноких книг і закріплений у т. зв. перекладі Септуагінти (Сімдесятьох) грецькою мовою. Християнський канон щодо старозаповітних книг іде за єврейсько-александрійським каноном. Цей канон урочисто підтверджено на вселенських соборах: Флорентійському (1441), Тридентському (1546) та І Ватиканському (1870). Він містить у Старому Заповіті 47 і в Новому Заповіті 27 книг. Це повний біблійний канон, прийнятий католиками і православними. Протестанти не визнали второканонічних книг Старого Заповіту. Що ж до новозаповітного канону, то його повністю приймають усі, за винятком деяких сект. Записування біблійних текстів тривало понад тисячу років і припинилося зі смертю останнього апостола. Тим-то і саме написання тексту, і його збереження має свою складну історію, яку можна розглядати з погляду мови, абетки, рукописів та перших перекладів.

Вважається, що історія Біблії в Україні розпочалась відтоді, коли в Київську Русь прийшли грецькі та болгарські місіонери. Поширюючи християнство, вони принесли з собою книги Святого Письма і книги церковнослужбові. Книги церковнослов’янською мовою, які надходили з Болгарії і Сербії, переписувались, а книги, які надходили з Греції, перекладались церковнослов’янською мовою. Перекладали ці книги спочатку серби і болгари, а потім цю справу продовжили українці, які перейняли від південних слов’ян азбуку і знання церковнослов’янської мови, що стала літературною мовою для різних слов’янських народів і залишалася такою аж до 18 ст. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із перекладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556—1561), яке переклав, вірогідно, Михайло Василевич і яке має таку назву тому, що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Заповіту був Псалтир, який вживався не тільки як богослужебна книга, а й як навчальна книга для домашнього читання, тому й зберігся в багатьох примірниках. Але найпопулярнішими були книги Нового Заповіту — Четвероєвангеліє і Апостол, які належать до 11—12 ст. Найдавніші Апостоли з’явилися в 1195—1220 pp. Повна збірка книг Біблії церковнослов’янською мовою з’явилася на східнослов’янських землях у 1499 р. Цим повним виданням була Геннадієва Біблія, яка вийшла завдяки заходам Геннадія, єпископа Новгородського. Повну Біблію видав у 1517—1519 pp. білорус Георгій Скорина. А в 1581 р. з’явилася, завдяки старанням князя Костянтина Острозького, київського воєводи, знаменита Острозька Біблія. Ця Біблія була надрукована Іваном Федоровим у м. Острозі після довгої підготовчої роботи, звірки канонічних грецьких і латинських текстів та перекладів церковнослов’янською мовою. Острозька Біблія є першим повним виданням Біблії церковнослов’янською мовою в її староукраїнському варіанті. Від прийняття християнства Україною до появи першої Біблії, перекладеної на живу народну літературну мову, пройшло багато століть. За велику працю перекладу Біблії українською народною мовою взявся П. Куліш (1819—1879), почавши переклад Біблії в 1860 р. і закінчивши його спільно із І. Пулюєм, який перекладав складніші місця грецького тексту, а також із залученням частини тексту, перекладеного І. Нечуєм-Левицьким. Протягом 20 ст. перекладацький процес продовжився виданням українською мовою повного тексту Б. І. Огієнка (1962), отця І. Хоменка (1963), української католицької Біблії (1983). Серед інших варто згадати видання Нового Заповіту 1989 p., його ж руськослов’янською мовою в українській транскрипції (Київ), Біблії, наново перекладеної (Українське біблійне товариство), Нового Заповіту (Канада, 1991), Нового Заповіту і Книги псалмів (з нагоди тисячоліття християнства в Україні) та ін.

Вже протягом тисячоліть люди, шукаючи відповіді на гострі питання соціального буття, звертаються до Біблії. Різні соціальні сили та угруповання шукають і знаходять у Біблії вищий сенс та виправдання своєї соціальної, у т. ч. й політичної діяльності. І це не є випадковим. Адже Біблія дає людям найуніверсальніші відповіді на фундаментальні проблеми їхнього суспільного життя. Поряд з богословсько-трансцендентним, Біблія має філософсько-світоглядний, етичний зміст, порушує соціальну проблематику. Так, вістря своїх виступів пророки дуже часто спрямовували на найболючіші соціальні проблеми. Пророки Ісайя, Амос, Міхейвід відбивали соціальні настрої, викривали гріховність людей у релігійно-культовому і соціальному аспекті. Книги Старого Заповіту віддзеркалювали певною мірою поширені, як на той час, погляди на соціальний устрій та соціальні відносини, порушували питання про монархію як форму державного устрою, обов’язки підлеглих монарха. Біблійні пророки критикували вади тогочасних суспільства і держави, викривали соціальне зло, висловлювали етичну його оцінку. Ці питання не розглядались ізольовано від власне релігійних, адже встановлення справедливого, без війн царства повинне бути справою месії або ж самого Господа.

Біблія змальовує широкий спектр соціальних дій людини, що давало підставу називати її «революційною книгою» (Т. Мюнцер, митрополит О. Введенський, Е. Фромм). Разом з тим Новий Заповіт вважає неприпустимим опір світським властям. «Нехай кожна людина, — говорить апостол Павло, — кориться вищій владі, бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе» (До римлян, 13:1—2). Прямого втілення в політичне життя цих настанов у 20 ст. прагнули Л. Толстой і М. Л. Кінг. На цій підставі дуже часто серед правлячої еліти переважає «лютерівський», консервативний напрям, а в середовищі тих, хто обмежений у правах власності та в доступі до прийняття рішень, — «мюнцерівський напрям», який передбачає примусову корекцію соціального устрою. Обидва підходи часто розглядаються як такі, що базуються на біблійному світогляді, з яким в іудаїстському та християнському варіантах безпосередньо пов’язане явище біоліолатрії як особливого вшанування Біблії, використання її як орієнтира в усіх життєвих справах. Бібліолатрія може бути також формою політичної адаптації груп та прошарків суспільства до усталеної політичної системи.

Біблійні настанови, образи, алегорії дуже часто використовують представники багатьох політичних сил — партій, рухів, блоків тощо. Найчастіше їх використовують для виправдання або спростування існуючих соціальних порядків та політичних систем. Так, добре відомі численні спроби використання частиною соціал-демократів, більшовиків, а також «лівого християнства» вчення та образу Ісуса Христа, їх намагання представити Ісуса Христа революціонером і комуністом. Ці спроби ґрунтуються на тих фрагментах Нового Заповіту, в яких засуджується багатство і багаті люди (Лука, 6:20—21; Матвій, 19:21; Діяння 5:1—10). Разом з тим Біблія була джерелом натхнення і аргументів численних представників антикомунізму (Дж. Картер, Р. Рейган), погляди яких обґрунтовувалися посиланням на Біблію і трактувалися як «заповідане Святим Письмом та Ісусом Христом» протиборство з «осереддям зла» у сучасному світі. За допомогою біблійної аргументації частиною єпископату у СІІІА виправдовувалася «стратегія ядерного стримування», право США першими застосовувати ядерну зброю (Терено Кук). Біблійно-талмудистське вчення лежить в основі ідеї богообраності єврейського народу. З факту існування Біблії та названого в ній богообраним народу виводяться виключні права «біблійної країни».

Прихильники бібліолатрії у царині політичної діяльності до використання Біблії ставляться вибірково: запозичують з неї те, що збігається з їхніми думками, а інше — екстраполюється або не береться до уваги. Послугування Біблії в інтересах різних політичних сил методологічно спирається на принцип невербальної (недослівної) трактовки біблійного тексту, використовуючи прийоми його алегоричного, метафоричного, аналогічного тлумачень. Використання положень Біблії у сфері політичної думки виправдовується також гіпотезою прогресивного (послідовного) одкровення, згідно з якою Бог сповіщає людям істину лише поступово, відповідно до їхньої культурної зрілості, у тих формах, які для людей є доступними.

У політичному житті України на нинішньому етапі Біблія використовується для символізації політичних актів (напр., президентська присяга); для обґрунтування програмних цілей політичних партій; для виправдання та підтвердження своїх тез; для здобуття популярності політика серед віруючих. Отже, у практиці політичного життя переважає щира бібліолатрія, яка визначає соціальну орієнтацію на «царство небесне», або ж інструментальний підхід до корисливого використання Біблії.

Див. також Християнства раннього політична думка, Християнство.