Біхевіоризм політичний

Біхевіоризм політичний (від англ. behavior — поведінка) — один з напрямів у західній політичній психології, спрямований на звільнення політології від абстрактного підходу до фактів; метод, який звернений лише до індивідуальної поведінки, що піддається спостереженню і який ігнорує вплив макро- та мікросоціальних факторів. Основні принципи біхевіоризму як системи наук, знання сформувалися в американській психології 20 ст. А першоджерелами його можна вважати ідеї Р. Декарта і Дж. Локка про те, що свідомість людини пізнається шляхом внутрішнього споглядання чи внутрішнього досвіду, об’єктом якого виступають психічні образи, думки, переживання. Потім німецький психолог В. Вундт і його школа з’єднали інтроспекцію з експериментальним методом. Розвиток цього напряму привів до появи структурної психології (Е. Б. Тітченер), справив вплив на програму Вюрцбюрзької школи, стимулював, на ґрунті критики, виникнення деяких ідей гештальпсихології (значення свідчень свідомості в доведенні цілісності психічного образу), а також власне біхевіоризму і психоаналізу. Біхевіоризм критично ставився до інтроспективної психології. Але, як це часто-густо буває в науці, взаємна критика призвела до того, що її наслідком стало сприйняття самосвідомості як одного з чинників поведінкового механізму. Критика раннім біхевіоризмом основних ідей інтроспективної психології сприяла становленню власного предмета біхевіоризму — поведінки людини як цілісного явища, що здійснюється за певним образом. Психологічний біхевіоризм набув нового існування в біхевіоризмі політичному: у політології сформувався потужний напрям досліджень — політична поведінка людини як чинний фактор функціонування політичних систем, відгомін якого можна зустріти навіть в економічній доктрині Дж. Кейнса.

«Новий курс» Ф. Рузвельта став новим і для політології, оскільки спирався на розвиток емпіричних соціальних досліджень. Політологія перетворювалася в «поведінкову» науку, бо мала вивчати неформальні аспекти державного управління, буття влади в цілому. Її завдання за нових умов — вивчення і пояснення мотивів та чинників, що впливають на політичну поведінку людей, а також умов, необхідних для «раціонального» соціального планування й контролю. Цей напрям досліджень започаткували Ч. Мерріам, Г. Госнелл, Г. Лассвелл. Виникла нова методологія політичного аналізу на ґрунті міждисциплінарних зв’язків. Було використано ідею Терстоуна щодо зв’язку поведінки людини з її установками, що встановлюються у процесі аналізу результатів опитувань громадської й особистої думки. Адаптація цього «психометричного методу» в політології й привела до конституювання в ній біхевіористського напряму. Це дозволило політології здійснити перехід від вивчення державно-політичних інститутів як основи політичної науки до аналізу політичної влади і політичної поведінки, дослідження балансу і противаг, виборів і громадської думки. Отже, біхевіоризм політичний сприяв формуванню самого предмета політології як класичної науки. Причому спочатку головна увага зверталась на вивчення мотивів суб’єктивного ставлення до політики. Вважалося, що мотиви певним чином залежать і від психічного стану індивіда. Пізніше перше місце посіла проблема верифікації (перевірка достовірності) політологічного знання.

Особливого посилення біхевіоризм політичний набув після Другої світової війни. Це пов’язано з поглибленням інституціоналізації влади, з технократизацією державного управління. Але це призвело до того, що класичний біхевіоризм ідейно й інструментально вже не міг впоратися з усім масивом проблем політичного життя на «старій» концептуальній базі. Постала необхідність переходу від емпірії до широких узагальнень. Це привело до появи нової течії, що отримала назву «постбіхевіористська революція». Характеризуючи біхевіоризм політичний, французький політолог Ж. Бодуен дає їй суперечливу оцінку. На його думку, з одного боку, вплив біхевіоризму політичного на розвиток політичної науки був досить значним, зокрема він довів необхідність таких понять у політології, як чіткість та точність, що дозволило відмежувати її від політичної філософії; він першим став застосовувати технічні засоби (анкетування, опитування, збір даних тощо), які сьогодні є обов’язковим інструментарієм дослідника; за біхевіоризму політичного політична наука перестає бути лише теоретичною, вона має займатися конкретною дослідницькою роботою. З іншого боку, біхевіоризм політичний має й негативні аспекти, це, зокрема, надмірне захоплення кількісними даними («цифроманія»); завищена увага до фрагментарного аналізу фактів, що заважає виваженому підходу до вирішення глобальних політичних проблем; неспроможність дати критичну оцінку суспільного порядку; відсутність постановки теоретичних питань, висунення наукових гіпотез. Все це спонукає до відходу від «чистого» біхевіоризму і сприяє оптимальному поєднанню в політологічних дослідженнях емпіричних традицій і елементів «чистої» теорії.

Див. також Постбіхевіоризм.