Відкритих дверей політика

Відкритих дверей політика — комплекс різноманітних соціально-економічних і суспільно-політичних заходів, спрямованих на розвиток вільного доступу на внутрішній ринок держави зарубіжних капіталів, технологій та інвестицій. Охоплює два історичних періоди і відповідно два різні політичних явища. Політика відкритих дверей у Китаї була проголошена 1899 р. державним секретарем США Джоном Хейєм («доктрина Хейя»). Вона ознаменувала собою початок активної боротьби американських монополій та правлячих кіл США за економічне та політичне панування в Китаї в умовах розгортання наприкінці 19 ст. жорстокої боротьби імперіалістичних держав за розподіл цієї держави. Провідні європейські держави захоплювали китайські землі, домагались у китайського уряду концесій і ділили територію Китаю на сфери свого монопольного впливу. Керуючись потребами власної експансії й спираючись на свою зростаючу економічну могутність, але не маючи достатніх військових можливостей, США протиставили політиці розподілу Китаю іншими державами принцип «відкритих дверей» і «рівних можливостей» для всіх, а індивідуальному контролю в тій чи тій сфері впливу — міжнародний контроль і таким чином намагались досягти переваг у колоніальному пограбуванні країни. Ця політика, яку проводили керівні кола США протягом півстоліття, була розрахована на витіснення слабкіших конкурентів з китайського ринку і перетворення всього Китаю в сферу застосування американського капіталу. Вона принесла американським монополіям та урядові США ряд суттєвих позитивних результатів, особливо після 1927 p., коли лідер китайської партії Гоміньдан Чан Кайші прийшов до влади і проголосив відверто проамериканську політику. Однак політиці економічного і політичного поневолення Китаю американськими монополіями був покладений край перемогою Китайської народної революції 1949 р.

Після Другої світової війни політика відкритих дверей асоціюється з економічним курсом, який проводиться, як правило, рядом колишніх колоніальних країн, а нині країн, що розвиваються, в Азії, Африці та Латинській Америці. Вони розраховують форсувати свій економічний розвиток за рахунок залучення капіталів, техніки і технологій («ноу-хау») з розвинутих капіталістичних країн (як правило, колишніх метрополій) шляхом створення пільгового податкового режиму, надання західним підприємцям особливих прав у соціально-економічній сфері. Така політика за відсутності належного державного контролю відкриває іноземному капіталу широкі можливості для експлуатації трудових і природних ресурсів цих країн, практично безконтрольного вивозу прибутків, активного впливу на формування місцевих господарських, політичних та культурних структур, орієнтованих на країни-кредитори, на відповідну зовнішню політику країн, які проголосили політику відкритих дверей. Разом з тим надання широких свобод іноземному капіталу при наявності командних позицій у руках держави та жорсткого державного контролю за діяльністю іноземних монополій може приносити відчутні позитивні плоди для національної економіки. Про це, зокрема, свідчить досвід КНР, де політика відкритих дверей, що проводиться в останні 20—25 років, дозволила країні радикально покращити стан промислової та побутової техніки, технології, набути сучасного управлінського досвіду. Особливе значення для залучення пільгових зарубіжних інвестицій мала практика створення «спеціальних економічних зон», яка дозволяє щороку залучати 40—50 млрд. дол. зарубіжних інвестицій. Китайський досвід модернізації економіки з допомогою продуманої та ефективно контрольованої політики відкритих дверей заслуговує серйозного вивчення та впровадження в практику економічного будівництва нових незалежних держав, що виникли після розпаду СРСР, зокрема України.