Відокремлення теорія

Відокремлення теорія — теорія сучасної політичної філософії, яка розробляє принципи легітимності вимог щодо територіального відокремлення, критерії надання цього права та умови його здійснення. Склалася наприкінці 20 ст. Основний варіант теорії відокремлення розроблено А. Б’юкененом (США).

Теорія відокремлення репрезентує себе як частина більш широкої політико-філософської теорії політичної опозиції. Вона розглядає територіальне відокремлення насамперед як різновид політичної опозиції поряд з такими її проявами, як революція, еміграція та громадянська непокора. Але, на відміну від інших видів опозиції, територіальне відокремлення не передбачає усунення політичної влади держави або зміну соціально-політичного устрою останньої. Єдиною підвалиною отримання права на території відокремлення, з погляду теорії відокремлення, є лише становище, коли його прихильники є жертвами несправедливості з боку державної влади. При цьому мається на увазі насамперед політична та економічна несправедливість, під якою розуміється ситуація, коли певна територія отримує у вигляді перерозподілу національного доходу частину значно меншу від тієї, яку вона віддала до державного союзу. Наявність подібного «дискримінаційного перерозподілу» надає законності вимогам щодо територіального відокремлення. Але при наданні подібного права повинні враховуватись дві умови: по-перше, прибічники відокремлення повинні бути жертвами дискримінації виключно в теперішній час, а не будь-коли у минулому, і, по-друге, — репрезентувати все населення, яке мешкає на території, що претендує на відокремлення (або значну його більшість), окрім того населення, яке повинне підтвердити своє бажання на відокремлення (напр., шляхом проведення референдуму).

Теорія відокремлення розробляє також умови здійснення відокремлення у випадку, коли таке право отримане. Вона виходить з того, що при здійсненні територіального відокремлення повинні враховуватись інтереси іншої сторони. Це насамперед стосується питання про компенсацію за довгострокові проекти, інвестиції та інші витрати, зроблені державою, від якої територія відокремлюється. Процес територіального відокремлення повинен здійснюватись таким чином, щоб, по-перше, не підривати стратегічної безпеки більшості, яка залишається, а по-друге, цей процес має бути узгодженим із вимогою справедливого розподілу ресурсів сторонами. Проте у випадку історичного факту насильницького приєднання території, яка відокремлюється, питання про вищезазначені компенсації повинне бути зняте, й територія, що відокремлюється, має бути звільнена від них. Єдиною вимогою до претендентів на відокремлення в цьому разі є те, що воно не повинне позбавляти або обмежувати основоположні права та свободи будь-якої третьої сторони.

Розробка теорії відокремлення може вважатись значним кроком на шляху пошуків варіантів гуманного вирішення одного з найболючіших питань людства — територіальне відокремлення. Однак недоліком цієї теорії є те, що вона ігнорує специфіку суб’єкта відокремлення. Розглядаючи територіальне відокремлення насамперед як різновид політичної опозиції, названа теорія випускає з поля зору той факт, що переважна більшість різноманітних проявів сепаратизму є виявом фундаментального бажання етнонаціональних спільнот на етнокультурне самовизначення. Саме тому суб’єктом відокремлення є та чи інша етнічна одиниця, яка відрізняється в етнокультурному плані від титульного етносу держави. Останні події на геополітичній карті планети свідчать про те, що переважна більшість проявів сучасного руху за територіальне відокремлення є наслідком зростання національної самосвідомості та бажання народів до збереження культурної самобутності.