Відродження української (кін. 18 — поч. 20 ст.) політичної думки

Відродження української (кін. 18 — поч. 20 ст.) політичної думки — політико-правова ідеологія, політичні програми і платформи вітчизняних мислителів кін. 18 — поч. 20 ст. Із кінця 18 ст. політична думка України еволюціонувала як на власному ґрунті, тобто на національно-державних традиціях Київської Русі, козаччини і Гетьманщини, так і під дуже сильним впливом ліберально-конституціоналістських вчень провідників американських і французьких революцій, розроблених ними численних декларацій прав і свобод людини, біллів та конституцій.

Провісниками національно-політичних ідей цієї доби можна вважати автора «Історії Русів» та видатного українського письменника, поета і драматурга І. П. Котляревського (1769—1838) — співця волелюбності, патріотизму, сумлінності, скромності, мужності, наполегливості, відваги, винахідливості та інших рис українського характеру, з якого і виводить він власну концепцію людини. Український козак у поемі «Енеїда» — це не покірний «хохол», що плазує перед можновладцями, а сповнений почуття гідності й духовної незалежності, мужній, благородний, темпераментний, кмітливий, дотепний, життєлюбний, ініціативний, завжди схильний до гумору моторний парубок, патріот, якому не властиві страх, полохливість і самоприниження, якому «всяке горе здавалось по коліна море». І. Котляревський мріє про час, коли проста людина буде «у вольності вік доживати», перестане вважатись «волом», відповідатиме природному призначенню особи — рівної серед рівних членів суспільства. Головне те, що герої письменника — не елітні особи, а прості, «приватні» люди, наділені індивідуальною свободою, вільні від офіційних приписів і канонів. Мислитель відкидає становий поділ суспільства, кріпосницьке право, стверджує велич індивіда не за посадою, яку він обіймає, а як рівного серед рівних громадян, вимагає втілення природних прав людини у практику, рішуче засуджує самодержавне гноблення особистості. Сучасник поета В. В. Капніст (1758—1823) в «Оді на рабство» (1782) рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної автономії України, мріяв про національно-визвольне повстання проти Росії з прусською допомогою. Харківський професор Й. Б. Шад (1758—1834) у підручнику «Природне право» (1814) відстоював ідеали свободи совісті, думки, права на освіту, гасла національної державності, розглядав співвідношення права і моралі, уявляв державу і систему держав як єдиний організм, відкидав деспотизм, розвивав геополітичні доктрини. Львівський і петербурзький професор П. Д. Лодій (1764—1829) у праці «Теорія загальних прав» (1828), виходячи з державно-правових поглядів X. Вольфа, прагнення людини до щастя як фундаменту природного права, категоричного імперативу І. Канта, на основі нових знань зробив подальший крок у збагаченні політико-правових доктрин. Принциповим послідовником французьких просвітителів-енциклопедистів виявив себе у цей час перший ректор Харківського університету І. С. Рижський (1761—1811). Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий український економіст В. Н. Каразін (1773—1842), особливо за ліберально-демократичні проекти перебудови державного управління Росії, створення на базі імперії конституційної монархії, за заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо. Видатним захисником права народу на рідну мову і на освіту виступав у цей час І. Могильницький (1777—1831). Незаперечний внесок у скарбницю вітчизняної політичної думки належить членам декабристських організацій в Україні. У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах «Русалка Дністровая», у котрому М. С. Шашкевич (1811—1843), Я. Ф. Головацький (1814—1888) та І. М. Вагилевич (1811—1866) натхненно відстоювали ідеї єдності Наддніпрянщини та Наддністрянщини, боротьби українського народу за свої права і вольності, за кращу долю, за національне визволення, оспівували героїчне минуле козаччини і Гетьманщини. У цей же час перший ректор Київського університету М. О. Максимович (1804—1873) у дослідженнях з історії Київської Русі відкинув погодінську теорію про «великоруське населення» Київської держави, обґрунтував триєдине походження українців, росіян і білорусів, започаткував народницький напрямок у політичній історії України.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки взагалі належить Кирило-Мефодіївському товариству (1845—1847). У «Книзі буття українського народу» («Законі Божому»), відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства слов’ян, союзу у вигляді федерації українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів і деяких інших народів при провідній ролі України: скасування кріпацтва, станового поділу суспільства; ліквідації національної нерівності тощо. Революційно-радикальне крило товариства (Г. Л. Андрузький, М. І. Гулак, О. О. Навроцький, І. Я. Посяда та ін.) керувалось теорією насильства в інтерпретації Т. Г. Шевченка (1814—1861) — духовного батька української нації, геніального поета, непримиренного ворога самодержавства, найпалкішого захисника прав і вольностей народу, особливо кріпаків, співця свободи, незалежності й благоденства рідної землі, готового «добре вигострить сокиру» для розбудження «хиренної волі» і повалення царизму. Саме під впливом Шевченка і одного із засновників братства М. І. Гулака (1822—1899) у товаристві народилось кілька варіантів проектів Конституції Слов’янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20-літній студент юридичного факультету Київського університету Г. (Ю.) Л. Андрузький (1827—?). Особливо вдало він змалював громадянське суспільство (громаду та її найважливіші складові), місцеве самоврядування, державний апарат майбутньої федерації. Лідерами ліберально-демократичного крила товариства (О. В. Маркович, Д. П. Пильчиков, М. І. Савич, О. Д. Тулуб та ін.) були М. І. Костомаров, В. М. Білозерський (1825—1899) та П. О. Куліш (1819—1897). Вони сповідували поміркований реформізм у досягненні зазначених вище цілей, християнську смиренність, мирну пропаганду ідей товариства. Згодом П. Куліш неодноразово змінював свої політичні погляди, доводив нездатність українства до власного державотворення, позбавляв козаччину і гайдамаччину державотворчих ідеалів, але все це пронизувалось мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну поміж інших самостійних народів. Близьким за політичними поглядами до кирило-мефодіївців виявив себе гарячий прихильник природного права галичан на самобутність, а українського народу на самовизначення В. І. Подолинський (1815—1876). А його сучасник С. С. Гогоцький (1813—1885), навпаки, відкидав навіть думку про існування української нації та української культури і постійно підтримував русифікаторську політику самодержавства. Невірою у державне відродження України було пронизано багато творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (1778—1843), С. П. Гребінки (1812—1848), А. Л. Метлинського (1814—1870) та деяких інших відомих українських письменників, хоча і вони з любов’ю змальовували політичні постаті Б. Хмельницького, І. Самойловича, К. Розумовського тощо.

У другій пол. 19 ст. на арені вітчизняної політичної думки з’явилося кілька видатних особистостей, серед яких виокремлювався В. Б. Антонович (1834—1908) — ідейний натхненник українофілів — поляків, об’єднаних у гурток «хлопоманів», переконаний прихильник природних фізичних і духовних свобод людини, народного суверенітету, селян, демократії, соборності, федералізму. На відміну від П. Куліша, Антонович вважав, що національне відродження просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. На його думку, можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні її ознаки залишаються незайманими. Вроджена нездатність і нелюбов українства до державного життя, вважав мислитель, не така вже й страшна, бо краща від держави вільна творча спільнота людей. Проблеми незалежності і національного відродження України, скасування кріпацтва, припинення самодержавного гноблення порушував у цей час один із фундаторів Наукового товариства імені Шевченка у Львові О. Я. Кониський (1836—1900). Київську Русь як колиску виключно українського народу, його мови і побуту розглядав П. Г. Житецький (1836—1911). Автором багатьох статей на таку ж тематику виявився батько видатного українського поета Т. Р. Рильський (1841—1902). Сповненими антикріпосницьких настроїв, гаслами прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства були вірші, пісні, оповідання і нариси А. П. Свидницького (1834—1871).

Майже всі названі мислителі середини і другої пол. 19 ст. входили до осередків української ліберально-демократичної інтелігенції — громад, які відіграли вирішальну роль у подальшій еволюції національної політичної думки взагалі та українського конституціоналізму, вітчизняних вчень про права і свободи людини зокрема. Перша така громада виникла у Петербурзі (В. Білозерський, Г. Вашкевич, Г. Галаган, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістяківський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазаревський, М. Менчиц, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Честахівський, Т. Шевченко та ін.). Там же під редагуванням В. Білозерського у 1861—1862 pp. виходив журнал «Основа», котрий став стрижнем і провісником вітчизняної політичної думки того періоду, що відображала прагнення до національного самовизначення. У 1859 р. почала діяти така громада у Києві (В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, Т. Рильський, В. Синєгуб, Є. Синєгуб, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та ін.) і майже водночас у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо. Провідним ідеологом київської (Старої) Громади вважався найвизначніший фундатор української політології, основоположник вітчизняного конституціоналізму, засновник українського соціалістичного руху М. П. Драгоманов. Його соратниками і послідовниками виявили себе М. І. Зібер (1844—1888), Ф. К. Вовк (1847—1918), С. А. Подолинський (1850—1891), О. С. Терлецький (1850—1902), Я. М. Шульгін (1851—1911), М. І. Павлик (1853—1915), І. Я. Франко (1856—1916), Б. О. Кістяківський (1868—1920), М. І. Туган-Барановський (1865—1919) та ін. Вони першими в Україні почали популяризувати твори К. Маркса, особливо економічні, виступали як за поступове впровадження його ідей у політичне життя (М. Зібер, О. Терлецький), так і за революційне їх втілення (С. Подолинський, І. Франко), пристрасно захищали права бідних і знедолених, суверенітет української нації, федеративний або конфедеративний державний устрій, ідею демократичної республіки, приділяли значну увагу шляхам соціального захисту селян і робітників, організації громад і кооперацій. Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав випускник Харківського університету М. М. Ковалевський (1851—1916). У працях «Нариси з історії політичних закладів у Росії», «Походження сучасної демократії», «Від прямого народоправства до представницького та від патріархальної монархії до парламентаризму» він висунув низку блискучих конституційних ідей, заснованих на концепціях прогресу, соборності, взаємодопомоги, колективізму, на розумінні держави як втілення солідарності у роді-племені, на закономірній демократизації суспільства, на найбільшій прийнятності для Росії конституційної монархії. Дещо пізніше ідеї соборності, політичної самостійності України з позицій марксизму обґрунтували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Основна ж маса Старої Громади відмежувалась від радикально-соціалістичних поглядів, розірвала з М. Драгомановим, почала проповідувати аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі Загальної української безпартійної демократичної організації. Частина її членів уже входила до створеного раніше у Львові Наукового товариства імені Шевченка, ідеологом якого став М. С. Грушевський — майбутній лідер українського національно-визвольного руху. Інша частина належала до Братства тарасівців, що виникло у Полтаві 1891 р. і стало першою українською політичною організацією, яка ґрунтувалась на засадах суто націоналістичної ідеології. Концептуальним натхненником і одним з організаторів Братства став М. І. Міхновський, головою — Іван Липа, активними діячами — В. Шемет, В. Боржковський, В. Боровик, М. Вороний, Б. Грінченко, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, О. Черняхівський та ін. У політичній декларації «Вірую» вони виходили з погляду на Росію як окупанта України, вимагали повної державної незалежності останньої, вважали, що лише вирішення національного питання розв’яже питання соціальні, а не навпаки.

З поч. 20 ст. до повалення самодержавства ідеї українського конституціоналізму, пріоритету прав людини і громадянина, національного самовизначення України розвивались у політичних програмах і платформах Революційної української партії (лідери Д. Антонович, М. Русов, А. Жук, Б. Мартос та ін.), Української соціал-демократичної робітничої партії (лідери В. Винниченко, С. Петлюра та ін.), Українського наукового товариства (лідер М. Грушевський та ін.), Товариства українських поступовців (лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін.), численних партій, об’єднань, організацій, студентських громад, «Просвіт», українських клубів, груп, братств тощо.

Див. також Винниченко В., Грушевський М., Драгоманов М., «Історія Русів», Кирило-Мефодіївське товариство, Костомаров М., Міхновський М., Народництво, Петлюра С., Франко І., Шевченко Т.