Військова диктатура

Військова диктатура (лат. dictatura — необмежена влада) — не обмежена законами політично-економічна та ідеологічна влада певної соціальної групи чи класу в державі, регіоні, яка ґрунтується на збройному насильстві, спирається на відповідний військово-політичний режим; монопольне панування військових кіл, які стоять на службі військово-промислового комплексу і підпорядковують все цивільне життя військовим цілям, мілітаризації. Суттєвими елементами військової диктатури є нехтування демократичними правами і свободами, свавілля воєнщини, відсутність чи суто формальне існування представницьких органів влади, скасування або призупинення дії Конституції та інших законодавчих актів, фізичний та моральний терор, масові репресії, спрямовані в першу чергу проти прогресивних сил (при військовій диктатурі у Чилі було заарештовано понад 100 тис. чоловік, з них 40 тис. загинули, понад 1 млн. з 10 млн. чилійців змушені були залишити країну). Встановлення військової диктатури здійснюється в умовах різкого загострення суперечностей у суспільстві, звуження соціально-економічної бази правлячого режиму, втрати ним здатності керувати суспільними процесами, помітного погіршення матеріального стану переважної більшості населення, втрати ними довіри до існуючих органів влади і виникнення у свідомості людей уявлень про рятівну роль «сильної руки».

Організатори державного перевороту та встановлення режиму військової диктатури, як правило, заручаються допомогою та підтримкою міжнародних реакційних і мілітаристських кіл, представники яких нерідко є ініціаторами та координаторами перевороту. Класичними зразками військової диктатури є політичні режими в Лат. Америці 19—20 ст. (Батисти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа, Піночета у Чилі), а також Франко в Іспанії (1939/79), «чорних полковників» у Греції (1967/74).

Військова диктатура разом з методами відкритого збройного насильства, розрахованого на залякування й фізичне знищення непокірних, активно використовує широкий спектр засобів соціальної демагогії, за допомогою яких суспільній та індивідуальній свідомості нав’язуються уявлення, котрі виправдовують військово-тоталітарний режим, створюють видимість його легітимності. Так, військова хунта «чорних полковників» у Греції свій репресивний режим намагалася показати як державу «нової демократії», провела референдум щодо нової конституції (1968) та «узаконила» своє перебування при владі. Аналогічний псевдореферендум провів Піночет (1980) і таким чином досяг оформлення у Чилі авторитарного режиму. Однак військова диктатура, як правило, нездатна позбавляти соціальних негараздів. Вона лише на певний час може притамувати гостроту суперечностей у суспільстві. У ході боротьби народу за демократію, політичні свободи і соціальні права військова диктатура втрачає свої позиції, змушена відступати, відкриваючи шлях для встановлення демократичного режиму.

Див. також Армія, Збройні сили, Диктатура.