Гегель Георг Вільгельм Фрідріх

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770—1831) — німецький філософ, представник класичної німецької філософії, основоположник завершеної системи діалектичного способу мислення, творець «універсальної науки» про абсолютну ідею, який сформулював закони заперечення заперечення, переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби суперечностей. 1788—1793 pp. — студент Тюбінгенського теологічного інституту; 1801—1806 pp. — приват-доцент у Єні; 1808—1816 рр. — директор гімназії у Нюрнбергу; 1816—1818 pp. — професор філософії Гайдельберзького, 1818—1831 pp. — Берлінського університетів. Головні праці — «Енциклопедія філософських наук», «Наука логіки», «Філософія права», «Історія філософії», «Філософія історії», «Феноменологія духу» та ін.

Гегель відкинув традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору і висунув власне оригінальне бачення особистості, громадян, суспільства, держави, міжнародних політичних стосунків. Історія, за Гегелем, переслідує свою мету — мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, а реалізація свободи втілює те, що сам «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом в усвідомленні свободи» і поділяється на головні етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давньоримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сім’я. Виникнення ж великої кількості сімей викликає до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає усі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення — зародження «народного духу». Універсальне людське право — реалізація індивідуальної волі, а право взагалі виступає, по-перше, як «наявне буття вільної волі» (ідея права), по-друге, як форма і певний рівень свободи (особливе право), по-третє, як писаний закон (позитивне право). Право еволюціонує від абстрактної форми, тобто володіння індивіда майном та його взаємодії з іншими індивідами щодо власності, до моралі, тобто свідомого ставлення особистості до своїх дій, об’єктивної оцінки суб’єктивного розуміння добра і зла, досягає вершини у моральності, яка встановлює норми поведінки індивіда спочатку у сім’ї, згодом у громадянському суспільстві і зрештою — у державі. Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників, які пропонують один одному взаємне визнання. Воно складається з вільних індивідів, котрі взаємодіють між собою у процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно у сфері суспільно-економічної діяльності. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації) і включає поліцію і судові установи. Його члени рівні у юридичному розумінні, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, духовних даруваннях, набутих знаннях тощо. Зберігається і нерівність чоловіка і жінки, аналогічна різниці між твариною та рослиною. Але за національністю і віросповіданням громадяни рівність зберігають: «Людина має силу тому, що вона є людиною, а не тому, що вона єврей, католик, протестант, німець, італієць і т. ін.». Держава — вінець розвитку моральності, але це не вторинне, не похідне творення. Як серцевина сім’ї і громадянського суспільства, вона їм передує, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт об’єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує суб’єктивне й об’єктивне у народному дусі та стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї, держава, за Гегелем, це «простування Бога у світі», і на неї ніяк не можна дивитися як на засіб служіння громадянам і суспільству, бо вона є засіб панування, мета у собі, найвища з усіх цілей, чий авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається виключно сферою політичної діяльності й завдяки загальнообов’язковим, об’єктивним і розумним законам та власним інституціям забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави — суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дозволяє їй безмежно панувати і над особою, і над громадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (у кожній палаті депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу, яка втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, котрий спирається на закон і поважає права та свободи підданих.

Значне місце в ученні мислителя відведено і «зовнішньому державному праву». Тут він відкидає кантівську ідею «вічного миру», який «розбещує націю», і виправдовує війни, котрі дозволяють вирішувати «суперечності суверенітетів» і охороняти ті чи інші нації від «застоїв та загнивання». Отже, до певної міри слушна оцінка Гегеля як теоретика і оспівувача німецької національної державності, апологета прусського шовінізму, предтечі тоталітарних режимів 20 ст., концепцій європоцентризму. Обґрунтованою здається і критика Гегеля за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. і слов’ян, звеличення протестантизму, зневажання католицизму, православ’я тощо.

Див. також Німецька політична думка.