Генерація політична

Генерація політична (від лат. generatio — розмноження, народження) — політична спільність людей приблизно однієї вікової категорії, які мають спільний соціальний досвід, здобутий у період їх соціалізації. Політично формуючі роки (вік приблизно від 17 до 25 років) включають такі значущі для розвитку особистості події, як початок професійної діяльності, вищу освіту, військову службу, одруження і т. ін. Деякі великомасштабні суспільні події, такі як війни, економічні кризи, політичні зміни (рівнозначні революціям), настільки важливі, що мають вирішальний вплив на політичні погляди багатьох, якщо не більшості, людей, чиї роки формування випали на ці події. Характерний приклад у радянський період історії — генерація шістдесятників, чия політична молодість припала на період після XX з’їзду КПРС — період «відлиги» після «зими» сталінізму.

З античних часів поняття «генерація» («покоління») мало біологічний, а точніше генеалогічний зміст, означаючи послідовне походження групи організмів від спільного попередника. З 19 ст. поняття поколінь все більше використовується в соціально-історичному значенні. У творах О. Конта, Дж. С. Мілля, А. Курно, В. Дільтея поняття «генерація» виступає як методологічний принцип, як мірило історичного часу, що допомагає зрозуміти і пояснити історичні зміни, що відбуваються у суспільстві. У 20 ст. проблема поколінь набула політичного забарвлення. Видатний іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет вважав, що генерацію складають ровесники — люди одного віку, які обіймають спільний простір і мають спільну долю. Історичний розвиток залежить від міри згуртованості покоління. Протидія його двох основних елементів — еліти і маси — відповідає полемічним епохам, або часу молодих, а їх єдність — кумулятивним епохам, або часу старих. X. Ортега-і-Гассет поділяв епохи поколінь протягом життя людини на рівні періоди по 15 років кожний (відповідно до життєвих циклів). У потенційному або дійсному конфлікті між різними генераціями політичними з приводу влади він вбачав критичну точку історичних змін і підставу для припущення про більш-менш переконливу зміну тональності історії кожні 15 років.

На думку К. Манхайма, генерація за сприятливих умов виробляє свій власний «стиль мислення», який суттєво, іноді навіть докорінно, відрізняється від «стилю мислення» інших генерацій і є початковим моментом в її діяльності у сфері культури та ідеології. Історія суспільної думки при цьому трактується як послідовна зміна різних «стилів мислення», котрі в цілому збігаються зі зміною поколінь їх творців. Однак у кожній генерації виділяються антагоністські спільноти (units), існує не тільки конфлікт поколінь, а й конфлікт усередині кожної генерації. Класичне ж (вищезгадане) визначення генерації політичної сформулював 1942 р. З. Ньюман у праці, присвяченій дослідженню генераційної свідомості націонал-соціалістичних лідерів та їх послідовників. Дослідники нацистського і радянського тоталітаризму відкрили, що радикальні та революційні політичні рухи більшою мірою знаходять підтримку серед тих людей, роки формування яких припали на періоди великих соціально-політичних та економічних змін, ніж серед тих, хто сформувався в періоди відносної стабільності.

Генераційний підхід досить міцно утвердився в західній політології. Використання його теоретичних та дослідницьких схем дає нові можливості часової структуризації політичного процесу, виявлення латентних, але стійких механізмів політичної трансформації суспільства.