Геронтократія

Геронтократія (від грец. γερων (γεροντος) — старий і χρατος — влада) — рання (гадана) форма суспільного устрою, в якому влада належала старійшинам; у переносному та іронічному розумінні — наявність у владних структурах великої кількості людей похилого віку та їх участь в управлінні державою, партією чи урядом або правління політичних лідерів, які довгий час перебувають при владі.

Явище геронтократії обумовлене політичною практикою різних суспільно-політичних устроїв, особливістю самої влади, яку значно легше здобути, ніж утримати. На її виникнення також впливають певні традиції, психологія та менталітет членів суспільства, їхня політична культура, економічні, демографічні чинники тощо, з котрими тісно пов’язана популярність (чи непопулярність) політичних лідерів, їхнє політичне довголіття. Своєрідним «чемпіоном» геронтократії є Франц Йосиф І — імператор Австрії та король Угорщини (з 1848 по 1916). Законодавством демократичних суспільств передбачено обмеження перебування однієї особи на найвищих посадах в державі. Ще в Римі існував віковий ценз щодо зайняття державних посад. У 1 ст. до н. е. мінімальний вік консула був 43 роки (обирався на один рік), при цьому слід зауважити, що повнолітньою тоді вважалась людина 14—16 років. Тим часом для членів імператорської родини постійно робилися винятки, тому мали місце порушення в обмеженні віку перебування на владних посадах. За сучасних умов історія демократичних держав знає не так багато прикладів, коли одна й та сама особа обиралася на найвищі владні посади більше двох разів (напр. Ф. Д. Рузвельт, М. Тетчер).

Проблема віку в політиці виникає ще й тому, що влада хоч і має універсальний характер, але її не можна розглядати у чистому вигляді, поза залежністю від відносин між суб’єктами політики. Тому вік політичного лідера, його генофонд і стан здоров’я, їх вплив на політичні дії та прийняття рішень можуть бути і стають об’єктом уваги суспільства та впливають на взаємовідносини між ним і суспільством. Характерною особливістю геронтократії є те, що хоч влада і втрачає вплив, вона за її наявності може зберігати стабільність. Історичний досвід свідчить про те, що лідери-геронти можуть відігравати значну роль саме в стабільних, організованих суспільствах з інституйованою власністю, тоді як у дестабілізованих суспільствах гору майже завжди беруть більш молоді лідери. Втрата впливу авторитету призводить за геронтократії до застосування сили, насильства з метою зберегти владу, продовжити строк перебування на найвищих державних чи партійних посадах. Результатом геронтократії можуть бути різного роду відхилення, апатія і відчуження людини від держави, партії та влади взагалі (особливо в тоталітарних режимах).

Однією з основних причин, що породжують геронтократію, є гіпертрофована у старечій свідомості жадоба честолюбства і непомірне владолюбство. Втративши свій образ, часто не розуміючи, у що вони перетворилися, геронтократи намагаються здаватися значними, величними, бажають нагород, почестей, титулів, починають пошуки фантомів, примар. Трагічна невідповідність реальної ролі геронтократів та їхнього примарного відчуття суверенної влади — така ціна старечих амбіцій. В історії, проте, чимало прикладів того, що похилий вік не завжди є серйозним недоліком. Так, у повоєнні роки канцлером Зх. Німеччини став 74-річний К. Аденауер. Сучасна Німеччина багато в чому завдячує саме цій людині — старійшині німецької політики. Старійшини мають досвід, знання, мудрість, але часто їм бракує сил, здоров’я, здатності до адаптації та інноваційних прагнень. З іншого боку, регресивними змінами супроводжується передусім біологічне життя людини, тоді як моральний бік людського буття, його інтелектуальний та культурний потенціал, навпаки, може удосконалюватися.

«Політична старість» може настати до закінчення строку перебування при владі. Цьому сприяють хронічні хвороби, схильність до певних спокус тощо, з одного боку; нездатність до інновацій в політиці, схильність до стереотипів, бездіяльність, сторонні впливи (жінки, охорона, лікарі, члени адміністративного апарату тощо) — з іншого. Усе це підриває статус та імідж політика, призводить до передчасного «старіння», виходу із гри. Хоча є приклади, коли політичний старійшина може перебороти себе, подолати звичку побоюватись нестандартних рішень — і «вписатися» в час (напр. Р. Рейган). Молоді ж політичні вожді, маючи силу та здоров’я, не завжди здатні застосовувати їх адекватно своїм діям і намаганням.