Гетьманська держава (Гетьманщина) 17—18 ст.

Гетьманська держава (Гетьманщина) 17—18 ст. — автономне державницьке утворення, що постало в ході національно-визвольного руху, низки збройних виступів і особливо війни 1648—1654 pp. під проводом Б. Хмельницького. Успадкувала державницькі традиції козацької «військової християнської республіки» (визначення М. Карамзіна, яке використовував і К. Маркс) — Запорозької Січі, котра склалася у 16 ст. за Дніпровими порогами за гетьманів П. Лянцкоронського, Є. Дашкевича, Б. Хмельницького, Д. Вишневецького, Є. Ружинського, І. Свірговського, Б. Ружинського, Б. Микошинського та ін. і продовжувала існування й за доби Гетьманщини як автономний організм спочатку під спільним протекторатом Речі Посполитої і Росії, а з 1686 р. — тільки Московської держави. Стосовно гетьманської держави Запорожжя (Вольності Війська Запорозького Низового) керувалося досить складною і юридично невиваженою формулою: у гетьмана — в «послушанії», а у царя чи короля — у підданстві. Засновником держави став Б. Хмельницький. Перші її кордони визначалися Зборівським договором 1649 р. і охоплювали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, тобто сягали майже Брянська на півночі, майже Харкова на сході, Запорожжя і нижньої течії Дністра на півдні та Житомира і Вінниці на заході. Столицею держави вважався Чигирин, а сама вона іменувалась Військом Запорозьким і підпорядковувалась польській короні. Згодом досить часто змінювались і столиця (Гадяч, Батурин, Глухів), і назва автономії (Мала Росія, Гетьманщина), і підпорядкованість (Велика Росія, Річ Посполита, а окремі території — Туреччина, Кримське ханство, Швеція), і особливо кордони. Уже у 1651 р. гетьманська держава втратила майже все Брацлавське воєводство і Стародубщину, у 1663 р. була поділена на Правобережну і Лівобережну (їхні гетьмани постійно ворогували між собою), а у 1667 р. стався перший великий поділ України між Польщею і Росією по Дніпру, закріплений ще й «Вічним миром» 1686 р. Після цього правобережна козацька організація перестала існувати, а у 1699 р. Польща скасувала тут козацтво назавжди. Територія Гетьманщини зменшилась до частини лише лівого берега Дніпра (від Стародуба на півночі до Кременчука — на півдні і Глухова — на сході) з Києвом і його околицями на правому березі. З інших великих міст тут залишались Новгород-Сіверський, Чернігів, Батурин, Ніжин, Ромни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Лубни, Миргород, Черкаси, Полтава. Незважаючи на зміни кордонів, територія Гетьманщини завжди займала тільки частину етнічних українських земель середньої течії Дніпра. Поза її межами завжди залишалися Галичина, Буковина, Холмщина, Бессарабія, Зх. Волинь, Слобожанщина, величезні малозаселені землі Півдня України, а Запорожжя мало автономний статус. На півночі до складу її входили невеличкі етнічні білоруські території. Мешканці гетьманської держави поділялись на нерівноправні групи. До привілейованих станів належала українська шляхта, на верхівці якої перебувала козацька старшина, або, як її ще називали, значне військове товариство, та православне духівництво. Головною відмінністю їх правового статусу була наявність цілої системи привілеїв на володіння великими землями, розташованими на них містами і містечками, селами і селищами, на окрему станову підсудність, на участь у зібраннях ради старшини, на звільнення від низки податків тощо. Врешті-решт українська шляхта отримала всі права російського дворянства. Головним обов’язком шляхетства була служба у гетьманському війську. Напівпривілейованими (проміжними) станами виявились у Гетьманщині козацтво і міщанство. Перше у більшості своїй так і не стало провідною верствою суспільства. Навпаки, із збільшенням чисельності козаки все більше наближались за способом життя до хлібороба, а у їх середовищі досить швидко відбувався процес розшарування: повноправні виборні козаки, майже безправні козаки — підсусідки та проміжна верства між ними — козаки-підпомічники, чи підмогові. Серед міщан (більшість міст зберігали й одержували додатково магдебурзьке право) на верхівці станової піраміди перебували купці, майстри, духівництво та козацька старшина, що мешкала у містах. Експлуатованою частиною тут залишались учні, підмайстри, робітники, слуги та ін. Щодо селянства, то на час заснування Гетьманщини більшість його було вільним, чимало хліборобів перетворилось у мешканців військ, поселень, котрі звільнялись від панщини або перейшли до козацького стану. Але такий процес тривав недовго: правовідносини панщини швидко відроджувалися, перехід посполитих з маєтку до маєтку штучно гальмувався, повинності зростали, а на межі 17—18 ст. закріпачення українського селянства розпочалось уже повним ходом. Найвища влада у гетьманській державі була сумішшю рис монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). За Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи влада тяжіла до монархії, за інших гетьманів — до аристократії чи станової демократії. Найбільшим завоюванням демократичних традицій залишалась виборність посадових осіб. Оригінальним був адміністративний поділ Гетьманщини на полки і сотні. Кількість полків зменшилась з 20 у 1650 р. до 10 після втрати Правобережжя. Тобто такий поділ водночас розв’язував і військові, й адміністративні, й судові проблеми. Усі такі функції зосереджувались у руках виборного полковника, який спирався на полкову старшинську раду — обозного, суддю, писаря, осавула і хорунжого, а у 18 ст. — ще й на полкову канцелярію. Аналогічною компетенцією, але на ранг нижче, наділявся і сотник, якому допомагали сотенні старшини — осавул, отаман і писар, а найважливіші справи розглядала і вирішувала на колективних засадах сотенна козацька рада. Стосовно правового статусу Гетьманщини чи то у складі Речі Посполитої, чи то у межах Росії від самого початку майже немає підстав для тверджень про конфедеративні зв’язки чи незалежність Гетьманщини. Зборівський і Білоцерківський договори досить чітко визначали її васальну залежність від польської корони, а Переяславські конституції 1654 р. — від Росії. Військо Запорозьке «приймалось під високу государеву руку», цар Олексій Михайлович визнавався самодержцем не лише Великої, а й Малої Росії, гетьман і старшини визнавали себе підданими царя і зобов’язувались йому «служити вовіки в усім, що їм государ повелить». І хоч Гетьманщині надавались значні права (обрання власного «верхнього владця», утримання власного війська, власної фінансової та іншої адміністрації, судів, спадкове право феодалів на землю і прибутки від неї, на експлуатацію селянства і міських низів, право на козацькі вольності, на обмежені міжнародні стосунки тощо), говорити про номінальний характер залежності України від Росії навіть за доби Хмельниччини підстав замало. До складу Московщини гетьманська держава увійшла як самоврядна автономна територія, права якої з приходом кожного нового гетьмана все більше обмежувались. Це зафіксовано у статтях-конституціях Ю. Хмельницького (1659 p.), І. Брюховецького (1663 і 1665), Д. Многогрішного (1669), І. Самойловича (1672 і 1674), І. Мазепи (1687), І. Скоропадського (1709), Д. Апостола (1728). Ще активніше утискувались права Гетьманщини за доби керівництва Україною з боку Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Правління гетьманського уряду (1734—1750), Другої Малоросійської колегії (1764—1786). Та й за діяльністю гетьманів пильно спостерігали Малоросійський приказ, колегія іноземних справ Росії і Сенат. За Катерини II автономію України було цілком знищено і майже на півтора століття вона перетворилась на звичайну територію Російської імперії.

Див. також Генеральна старшина, Гетьман, Козацтво українське, Козацько-гетьманської доби політична думка, Хмельницький Б.