Грушевський Михайло Сергійович

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій. Головні праці політологічного змісту: «Громадський рух на Україні-Руси в 13 ст.» (1891), «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава Мудрого до кінця 19 ст.» (1891), «Розвідки і матеріали до історії України-Руси» (т. І—V, 1895—1902), «Жерела до історії України-Руси» (т. І—ІІ, 1895—1897), «Історія України-Руси» (т. І—Х, 1898—1934), «Нарис історії українського народу» (1904), «З біжучої хвилі» (1906), «Звільнення Росії і українське питання» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917), «На порозі Нової України. Гадки і мрії» (1918), «Початки громадянства, генетична соціологія» (1921), «З історії релігійної дамки на Україні» (1925).

Під впливом М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича та деяких інших українських мислителів Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, відкинувши традиційні схеми і московську династичну генеалогію М. Карамзіна, В. Соловйова, В. Ключевського та інших відомих російських істориків. До підвалин української політичної історії вчений поклав паростки державності, права та культури народу і зробив висновок, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має своє власне коріння. Історію України мислитель веде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство, далі — через литовсько-руську добу і доводить до періоду визвольних змагань козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Росією. Історія ж великоруська, за Грушевським, починається зі свого кореня — Владимиро-Московського князівства, яке еволюціонувало під дуже сильним впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності, не існує: це штучна побудова, карикатура на реальну політичну дійсність. Період Київської держави — стародавній період української політичної історії, київські князі — українські князі, культура 11—12 ст. — українська культура, договори Русі з Візантією, «Руська Правда» — українське право. Саме українські племена, на думку вченого, започаткували Київську імперію. Український історико-політичний процес у творах Грушевського значно збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя мислитель вважав важливим, але не єдиним і не найвирішальнішим чинником становлення будь-якої нації, у т. ч. і нації, яку вважають бездержавною. Більше того, аж до початку визвольних змагань 1917—1918 pp. у політичній доктрині М. Грушевського чітко відчувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державно-політичному чинникові й передавав цю естафету І. Джиджорі, В. Дорошенкові, В. Герасимчуку, М. Залізнякові, В. Козловському, М. Кордубі, І. Кревецькому, І. Крип’якевичу, Ю. Сірому, О. Терлецькому та іншим своїм учням, більшість яких увійшли в історію української політології як представники державницької, а не народницької школи.

Політична ідеологія Грушевського не обмежувалась політичною історією. Йому належить також значний внесок у концептуальне збагачення таких категорій, як політична теорія, політичний процес, політичні інститути, політична культура тощо. Мислитель переконливо доводив, що політичні процеси відбуваються під впливом не лише економічних, матеріальних, природно-біологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих факторів, де визначну роль відіграє еліта. Українська ідея, за Грушевським, еволюціонувала поряд з ідеєю свободи і незалежності у процесі єдності й боротьби протилежностей — з одного боку, прагнення до соборності, колективізму, з іншого — до «ячества», індивідуалізму. Завдяки визначному вченому значний крок вперед зробив український конституціоналізм. Багато в чому він виходить з конституційних постулатів М. Драгоманова і кирило-мефодіївських братчиків, але значно їх збагачує з урахуванням нових досягнень вітчизняної, російської і світової конституційної думки. Під час революційних подій 1905 р. у Російській імперії з’явилось кілька конституційних проектів. Лише поодинокі з їх авторів (С. Фортунатов, М. Ковалевський) виступали за перебудову багатонаціональної Росії на федеративних засадах на зразок США, а більшість (П. Мілюков, П. Струве, С. Муромцев, О. Шингарьов та ін.), що об’єдналась у Конституційно-демократичну партію (кадети), аж до лютого 1917 р. висувала вимогу унітарної конституційної монархії з наданням свободи національним мовам, права на національне культурне самовизначення, але у складі єдиної і неподільної Росії. Ось чому виступ Грушевського у цей час з власним проектом конституційної перебудови імперії виявився досить актуальним. Головні конституційні ідеї вченого: децентралізація держави з наданням місцям широкої національної чи територіальної автономії; парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу; поділ влади не лише за класичною горизонтальною схемою (законодавча, виконавча, судова), а й по вертикалі (у регіонах влада належить обраним через загальне, пряме, безпосереднє і таємне голосування національно-територіальним сеймам, у центрі — парламентові, сформованому сеймами за принципом один депутат від чотирьох членів сейму); чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав і свобод людини і громадянина. За головування у Центральній Раді конституційні ідеї Грушевського значно трансформувались відповідно до нових політичних обставин і знайшли відображення у документах УЦР, особливо в її універсалах та в Конституції УНР.

Див. також Українська Народна Республіка доби Центральної Ради, Універсали Центральної Ради, Центральна Рада.