Декларація і Програма дій про встановлення нового міжнародного
економічного порядку 1974

Декларація і Програма дій про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 — міжнародний документ, прийнятий 6-ю спеціальною сесією ГА ООН 1 травня 1974 р. В Декларації і Програмі викладено стратегію розвитку Організації Об’єднаних Націй у сфері сприяння міжнародному економічному співробітництву на справедливій і рівноправній основі, пов’язану насамперед із насущними потребами країн, що розвиваються. Останні успадкували від колоніальних держав договірні зобов’язання, які ставили їх у нерівні та несправедливі умови, а саме: позбавляли суверенних прав на природні ресурси; встановлювали низькі ціни на сировину, що вивозилася з них; зобов’язували імпортувати промислові товари, вироблені в розвинених країнах, за надто високими цінами. За цих умов стрижнем розроблених заходів стала концепція права на розвиток, яка включала два базові елементи: право та обов’язок усіх держав співробітничати з метою прогресивного розвитку і право країн, що розвиваються, на отримання пільгових, преференційних (невзаємних) режимів у різних сферах міжнародної співпраці (торгівля, фінанси, транспорт, науково-технічне співробітництво та ін.). На основі Декларації і Програми 1974, а також Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974, яку ГА ООН ухвалила на 29-й сесії 12 грудня 1974 p., було сформульовано політико-правову стратегію нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). Вона складається із 3 основних напрямів. До першого належить повне, суверенне розпорядження державами своїми природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючи право на націоналізацію іноземної власності; суверенна рівність держав і право країн, колоніально залежних у минулому, на повну компенсацію шкоди, заподіяної у результаті експлуатації їх природних ресурсів; регулювання і нагляд за діяльністю транснаціональних корпорацій шляхом прийняття кодексів їх поведінки; надання преференційного режиму для країн, що розвиваються, у тих сферах міжнародного співробітництва, які становлять для них особливий інтерес, у т. ч. у сфері передачі високих технологій. Другий напрям охоплює: вимоги у сфері міжнародної торгівлі, в основу яких покладено інтегровану програму стосовно сировини, яка передбачає систему стабілізації товарних угод; справедливе співвідношення між цінами на сировину і готові вироби; забезпечення широкого доступу товарів країн, що розвиваються, на ринки розвинених країн; збільшення фінансової допомоги, включаючи відстрочення виплати боргів і відсотків по них, а також списання боргів з найменш розвинених країн тощо. Третій напрям пов’язаний із розширенням взаємного економічного, торгового, фінансового і технічного співробітництва між державами, що розвиваються, та об’єднанням їхніх природних ресурсів і зусиль з метою подолання економічної відсталості, досягнення реальної політичної незалежності. Положення Декларації та Програми 1974 р. знайшли втілення у багатьох резолюціях органів ООН, у правових актах її спеціалізованих установ. Однак декларовані в них принципи НМЕП так і не стали обов’язковими, універсальними нормами міжнародного економічного права. Вони фактично були відкинуті більшістю економічно розвинених держав, насамперед західних, які вважали, що вільні ринкові відносини самі по собі швидко вирівняють становище країн, хоча формально не заперечували проти Програми та Хартії. Пропозиція щодо перетворення цих документів в універсальну міждержавну угоду також не викликала серед згаданих країн зацікавлення, і багатостороннього договору в цій сфері так і не було укладено. У той же час окремі принципи НМЕП стали складовою угод локального та регіонального характеру. Рекомендації, які містилися у Декларації і Програмі 1974 р. та згаданій Хартії, послужили основою для структурної перебудови міжурядових організацій системи ООН. В особі Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОР), допоміжних органів ООН — Конференції Організації Об’єднаних Націй з питань торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Організації Об’єднаних Націй з питань промислового розвитку (ЮНІДО) разом з Програмою розвитку ООН (ПРООН) було створено спеціальний механізм реалізації принципів НМЕП. Ці органи певною мірою мали самостійні джерела фінансування, що дозволило їм надавати технічну, консультативну, інформаційну та іншу допомогу країнам, що розвиваються. Найвідомішими серед них є: структура органів, яка відображає інтереси країн, що розвиваються; методи групової дипломатії; прийняття рішень на основі консенсусу тощо. У рамках названих органів ООН прийнято чимало правових документів у руслі розвитку положень НМЕП, зокрема кодекси поведінки державв у сфері передачі високих технологій, обмежувальної практики та ін. Однак ці документи не мали юридично обов’язкового характеру, а отже, могли впливати на розвиток міжнародного економічного права лише опосередковано — через формування звичаєвих міжнародно-правових норм, вироблення рекомендаційних норм (м’яке право) та сприяння впровадженню їх у національне право.

Важливе значення мають також зусилля допоміжних органів ООН щодо взаємодії із спеціалізованими установами системи ООН з метою реалізації принципів і завдань НМЕП та Хартії. ЮНКТАД, ЮНІДО та ПРООН створили спільні програми із Світовою організацією торгівлі (СОТ), Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організацією Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародною організацією праці (МОП) тощо. Згідно з цими програмами спеціалізовані органи ООН обгрунтували диференційований підхід до держав-членів залежно від рівня їх розвитку: розвинені країни — країни, що розвиваються, — найменш розвинені. Від належності країни до певної категорії залежить обсяг її прав, привілеїв та обов’язків.

Таким чином, завдяки впровадженню принципів НМЕП у практику міжурядових організацій системи ООН значна частина сформульованих у Декларації і Програмі дій про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 економічних прав і обов’язків держав увійшла до міжнародного економічного права, що діє на основі договірних відносин його суб’єктів.