Депортація

Депортація (від лат. deportatio — вивезення) — вигнання, заслання, висилка; примусове переселення особи, групи осіб чи народу, що визначаються «соціально й політично небезпечними», за межі держави або певного регіону. Депортація є однією з крайніх форм дискримінації, яка визначає насильницьке переселення громадян і цілих народів до інших країн або на спеціально виділені території. Депортація певних груп населення може набувати крайніх форм, аж до геноциду, котрі, незалежно від того утворюються й здійснюються вони в мирний чи воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права (Конвенція ООН 1948 р. «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього»).

Депортація у вигляді політичного заслання широко використовувалась у царській Росії примусовим випровадженням осіб, які обвинувачувались в політичних злочинах, за вироком або в адміністративному порядку. Ця ж практика, тільки в значно більших масштабах, здійснювалась і в часи радянського тоталітаризму. Низка депортацій людей з України пов’язана з російсько-турецькими війнами протягом 18—19 ст. та Першою світовою війною і торкалася передусім кримськотатарського народу. Як наслідок, у Туреччині нині проживає 5—7 млн. кримських татар, яких там називають кримськими турками. У 1777 р. відбулася насильницька депортація кримських іреків та вірмен до найближчих районів Російської імперії. У 1935—1938 pp. з прикордонних районів України було вислано 35,8 тис. поляків, а у 1939 — ще близько 140 тис. Йдеться про примусову депортацію людей за національною ознакою. У липні 1941 р. з України було депортовано понад 140 тис. німців та осіб інших національностей, які входили до німецьких сімей. У травні 1944 р. виселено близько 200 тис. осіб кримськотатарського народу, а влітку 1944 р. такі ж акції здійснено щодо кримських болгар, вірмен та греків (38 тис.). Депортація населення за національною ознакою чинилася за рішенням державних органів у позасудовому порядку, у жорстоких формах і супроводжувалась масовою смертністю та поневіряннями людей. За своїм статусом більшість депортованих належала до категорії спеціальних переселенців, однак значна їх кількість (німці) розташовувались у спеціальних таборах, у місцях їх розселення, за ними здійснювався жорсткий нагляд.

1989 р. Верховною Радою колишнього СРСР прийнято декларацію щодо репресованих народів. У жовтні 1992 р. підписано Угоду з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів, хоча в ній відсутній механізм фінансування державами СНД повернення та облаштування депортованих народів. В Україні створені Республіканська комісія у справах депортованих народів та Міжурядова українсько-німецька комісія у справах депортованих німців, які повертаються на Україну. Указом Президента України у 1992 р. створений Українсько-німецький фонд, а постановою Кабінету Міністрів України — Фонд депортованих народів Криму. У 1992 р. бюджетні асигнування для забезпечення репатріації становили понад 10 млрд. крб., в 1993 — 110 млрд. крб., 1994 — 4275 млрд. крб. Розробляється програма облаштування депортованих, які повернулися в Крим. Що стосується інших країн, то Росія на сьогодні визнала дії тоталітарного режиму щодо примусового заслання громадян і цілих народів злочинними й зобов’язалася всіляко сприяти їх поверненню до рідних місць. Польща поки що цього не зробила. У багатьох інших країнах залишаються невирішеними справи депортованих народів і громадян, ще далеко не повністю виконуються Конвенція ООН 1948 р. та інші рішення й резолюції цієї організації. Депортація може бути справедливою тільки тоді, коли судом або адміністрацією об’єктивно доказаний політичний злочин, який здійснила конкретна особа.

Див. також Дискримінація політична, Расизм, Сегрегація.