Диктатура

Диктатура (від лат. dictature) — нічим не обмежена влада особи, класу чи інших соціальних груп у державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим; тимчасовий авторитарний режим (у класичному давньоримському розумінні), який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для прийняття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану. Отже, в сучасний період (на відміну від античності) поняття «диктатура» найчастіше ототожнюється з недемократичними (або антидемократичними) формами політичного режиму. У марксизмі це поняття, зокрема, застосовується для характеристики соціальної сутності державної влади як механізму панування певних соціальних класів (наприклад «диктатура рабовласників», «диктатура феодалів», «диктатура буржуазії», «диктатура пролетаріату»). Якщо ж виходити із класичного розуміння диктатури, вона є політичним режимом, котрий характеризується тим, що тимчасово: у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату; з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному виключається застосування методів пошуку компромісу, взаємного погодження (в ході обговорення) різних позицій; органи політичної влади мають дискредитаційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у т. ч. з порушенням норм закону; виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями; обмежена або повністю відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичноъ влади; обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення. Однак, як засвідчує політична практика, диктатура, раз виникнувши у вигляді насильства (навіть як вимушеного заходу), починає жити самостійно, розвиватися за власними законами, породжувати нові хвилі насильства. Як наслідок, суспільство стає на хибний шлях всеосяжного насильства, що супроводжується новими поваленнями новоявлених диктаторів, терором, громадянськими війнами, етнічними конфліктами, а іноді — геноцидом.

У чистому вигляді диктатура в сучасному світі зустрічається рідко. Західна демократія наприкінці 20 ст. майже остаточно витиснула її з політичної ідеології й політичної практики. Що ж до сучасної України, то менталітет її народу не є поживним ґрунтом для диктатури. Політичне життя в Україні поступово набуває ознак цивілізованого політичного плюралізму, інституюється у напрямі до громадянського суспільства, що об’єктивно перешкоджає зародженню диктатури як панування однієї особи чи групи осіб, як насильницького засобу здійснення влади.