Директорія

Директорія — 1) Уряд Франції у складі 5 директорів у 1795—1799 pp., скинутий у результаті перевороту 18 брюмера (Виконавча директорія). 2) Колегія з 5 міністрів Тимчасового уряду, яка керувала Росією з 1 по 25 вересня 1917 р. (Рада п’яти). 3) Уряд автономного Закарпаття в межах Чехословаччини на чолі з Ю. Жатковичем у складі 5 міністрів, що існував з грудня 1919 р. по квітень 1920 р. (Директорія Підкарпатської Русі). 4) Тимчасовий український верховний революційний орган для керівництва повстанням проти режиму П. Скоропадського [у складі: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, Д. Макаренко], створений Українським Національним Союзом 14 листопада 1918 р. (Директорія УНР).

У грудні 1918 p., після вступу до Києва, Директорія УНР проголосила програмний документ конституційного характеру — Декларацію. У ній йшлося про ліквідацію режиму Гетьманату як руйнівного поміщицько-монархічного панування в Україні, припинення діяльності карних експедицій, старост, жандармів, відновлення національно-персональної автономії, демократичних органів місцевого самоврядування, скасування цензових дум і земств. Щодо найболючішого питання для України — землевласності — Директорія у додаток до наказу №1 селянам, виданого раніше, підкреслювала, що всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні їх попередніх власників, а решта земель переходить до безземельних і малоземельних селян, у першу чергу тих, хто боровся з Гетьманатом. Розпочалося слідство з приводу зловживань і злочинств, які було вчинено над селянством з боку поміщиків і гетьманської влади. Усі звіти і постанови уряду Української Держави стосовно робітничої політики скасовувались. Відновлювались 8-годинний робочий день, права на колективні договори, коаліції, страйки, права профспілок. Але все це Директорія вважала лише першим етапом соціального і національного визволення українського народу, а наступним етапом було саме державотворення, налагодження системи владування. Директорія проголошувала себе тимчасовою верховною владою революційного часу, владою, першоджерелом якої стало право трудящого народу на революцію, і планувала передачу своїх повноважень тому ж народові. Таке твердження базувалося на переконаності у тому, що право владування належить лише робітникам і селянам, тобто класам працюючим, класам, які власними руками створюють матеріальні і духовні цінності. Буржуазія і поміщики вже довели, на думку Директорії, свою цілковиту неспроможність і надзвичайну шкідливість для народу в управлінні державою. Зосередивши у себе всі матеріальні, фізичні й державні засоби, але дбаючи тільки про свої вузькокласові інтереси, панівні класи проводили грабіжницьку політику і тим самим дезорганізовували державне життя і розграбовували Україну. Злиденне господарство, занепад промисловості, нечуваний розквіт спекуляції, безоглядний терор і насильство — ось результати панування великих власників. Вони були чужинцями в Україні, брутально топтали національні права і здобутки народу, принижували його державність, застосовували щодо людей «закопування живцем у землю, вирізування шматків живої шкіри, виколювання очей так званими поміщицькими карателями». Виходячи з того, що ці класи аж ніяк не можна допускати до державного керма, Директорія заявила: «Класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили, руйнували господарство і відзначали своє правління жорстокостями і реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою».

Ґрунтуючись на таких теоретичних засадах, Директорія пропонувала, по-перше, трудовому селянству з’їхатись до губернських центрів і обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, які представлятимуть інтереси і волю не лише селянства, а й озброєного вояцтва; по-друге, такі ж вибори провести на фабриках, заводах, в майстернях, конторах та інших міських установах, взяти в них участь і робітництву неукраїнської національності, хоч воно і не досить активно боролося з Гетьманатом; по-третє, обрати своїх представників на Трудовий конгрес від працюючої інтелігенції — вчителів, лікарів, кооператорів, конторських службовців тощо. Конгрес розглядався засновниками Директорії як тимчасове революційне представництво організованих працюючих мас, що має всі верховні права і повноваження вирішувати будь-які питання соціального, економічного і політичного життя України. Нові лідери держави прекрасно усвідомлювали, що вибори до Конгресу відбуватимуться без удосконалених демократичних форм, які неможливо було розробити у такий термін і в таких умовах. У майбутньому передбачалось провести всенародні демократичні вибори до Установчих Зборів і повністю передати їм владування. На Конгрес покладались завдання розв’язати проблеми влади як у центрі, так і на місцях, а до його скликання Директорія планувала повернути селянству пограбоване в них поміщиками за доби Української Держави, встановити робітничий контроль на промислових підприємствах, відновити головні галузі народного господарства, «безпощадно нищити спекуляцію за законами воєнного часу», вжити заходів для негайного задоволення трудових мас шкірою, мануфактурою, залізом та іншими матеріалами і предметами першої необхідності. Щодо інших країн світу Директорія проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного співіснування з народами всіх держав, намір кидати всі сили трудового народу не на криваву боротьбу із сусідами, а на творення нового життя. Головним внутрішнім завданням вона вважала досягнення злагоди і єдності трудової демократії, усвідомлення нетрудовими масами шкідливості й несправедливості їх колишнього панування та примирення з тим, що віднині влада належатиме трудовому народу.

У січні 1919 р. обраний Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне владування. Та з роздмухуванням війни, нав’язаної більшовиками, ситуація у Директорії ускладнювалась. У лютому 1919 р. її залишив В. Винниченко і головою став С. Петлюра. У березні до списку членів Директорії увійшов Є. Петрушевич, але до роботи фактично не приступав. Після повстання отамана Оскілка залишив верховний орган УНР П. Андрієвський, а у листопаді 1919 р. виїхали за кордон Д. Макаренко і Ф. Швець. У складі Директорії залишився один С. Петлюра, який, встановивши диктаторський режим, практично одноособово владував у УНР.

Див. також Українська Народна Республіка доби Директорії.