Донцов Дмитро Іванович

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — український публіцист і громадсько-політичний діяч. Автор численних творів. Серед них найвідоміші: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Українська державна думка і Європа» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944).

Свою творчість Донцов почав із заперечення традиційного українського націоналізму 19 ст., назвавши його за федералістичні, автономістичні мрії, несміливість політичних вимог та компроміс провансальством і хуторянством. Він закликав до переорієнтації українства на Захід, оскільки бачив політичну несумісність українських і російських історичних традицій, національних звичаїв, способу життя. Спираючись на постулати географічного детермінізму, вважав, що росіянам природно притаманні абсолютизм, правовий нігілізм, що значною мірою відрізнялося від українських національних традицій. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Донцов сформулював основні принципи «нового» (інтегрального) українського націоналізму: вольовий принцип (культ волюнтаризму); постійне прагнення боротьби за незалежність; романтизм, непримиренність, фанатизм, аморальність у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти (підкорення натовпу елітарній меншості); орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність (панування сильних над слабкими). Донцов опублікував низку статей з проблем української політики 20—30-х pp., опрацьовував тактику політичної партійної боротьби, критично оцінюючи невдачі національної революції та національно-визвольного руху, він звернув особливу увагу на проблему формування національної політичної еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауера, Ніцше, Парето, Моски, він обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації, чим завоював в умовах «злиденності політичної думки міжвоєнної доби прихильність тогочасної західноукраїнської молоді».