Драгоманов Михайло Петрович

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український політичний мислитель і громадський діяч, основоположник політичної науки в Україні, вітчизняного конституціоналізму, зачинатель українського соціалістичного руху. Головні політологічні праці: «Переднє слово до громади» (1878), «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Пропащий час — українці під Московським царством» (1880), «Історична Польща і великоруська демократія» (1883), «Вільний Союз — Вільна Спілка» (1884), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893) та ін.

Прагнучи до поєднання ліберальних, демократичних, народних і національних ідей, проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством, спираючись на досягнення міжнародної конституційної думки і подекуди — на анархістські політичні вчення, Драгоманов досить критично ставився до унітарних державних структур, республіканського централізму, крайностей націоналізму, які, на його погляд, спонукали до примусу особистості, насильства над людиною, обмеження її прав і свобод. Саме людина для мислителя — основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава, конфедерація типу швейцарської або федерація за зразком США чи Англії. Громадянське суспільство взагалі, за вченням Драгоманова, еволюціонує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім’ї, матеріальному виробництву, класовій боротьбі й природним шляхом досягає політичної форми громади. Держава ж нав’язується людській громаді зверху як зовнішнє, штучне, неприродне утворення, а її різновиди пояснюються географічними факторами. Унітарна, жорстко централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Федеративна держава базується на громадському самоврядуванні, місцевому самоуправлінні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні централізованого здійснення влади. Найкраща форма політичного життя асоціації гармонійно розвинутих особистостей в Україні — «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську одежу».

Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим, — перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українців створюється громада «Вільна спілка», що ставить за мету політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іншоплеменних колоній», які мешкають серед нього, шляхом поєднання інтересів різних національностей. Стрижневим завданням «Вільної спілки» є забезпечення політичних свобод: права людини і громадянина; «недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари»; недоторканність особи і помешкання «для поліції без судової ухвали»; негайна передача арештованого до рук судової влади; скасування будь-яких надзвичайних судів; впровадження суду присяжних; недоторканність приватних листів і телеграм; свобода вибору місця мешкання і занять; недоторканність національної мови, свобода совісті і відокремлення церкви від держави і держави від церкви; свобода слова, друку, навчання; свобода зібрань, мітингів і процесій; свобода звернень до владних структур, свобода товариств і громад; право носіння зброї та військових навчань (без порушення порядку і безпеки); право на звернення до суду, на захист своїх інтересів; право на опір незаконним діям чиновників; рівність усіх перед законом. Права людини і громадянина у проекті конституції можуть обмежуватись виключно під час війни, але й за воєнного становища цивільні особи підлягають юрисдикції тільки загальних судів. Охорона прав громадян покладалась на мирових суддів, які могли застосовувати для цієї мети військову силу.

В адміністративному плані Драгоманов поділяв Російську імперію на 23 області. Українські землі при цьому включались до Київської, Одеської (з Кримом), Харківської (з Курщиною і Воронежчиною) обл., а окремі повіти — до Польської, Білоруської та Поліської. Місцеве самоврядування складалося з общинного (сільського і міського), волосного, повітового і обласного і здійснювалось сходами або зборами виборних представників, яким підпорядковувались усі посадові особи, за винятком суддів.

Судоустрій, встановлений у Російській імперії 1864 p., мислитель вважав задовільним.

Активне і пасивне виборче право у сільських і міських громадах стосовно волосних і повітових органів надавалось усім особам, що досягай 21 року. Право ж бути обраними до обласних і державних органів мали громадяни, яким виповнювалось 25 років. Активне виборче право і за останніх обставин залишалось незмінним. Проект конституції передбачав, що у зібраннях повинні бути представлені по можливості всі професії виборців. Останні мали право складати для своїх депутатів накази. Повсякденне управління у селах мало здійснюватись виборними управами і виборною старшиною, а у містах (містечках), волостях, повітах і областях — думами, обраними на підставі всезагального виборчого права, і управами, сформованими вже самими думами. Для виконання деяких постанов дозволялося застосовувати окремі посади або комітети.

Досить широкою передбачалась компетенція общинних, волосних і повітових органів самоврядування: встановлення місцевих податків і зборів, керівництво поліцією, розкладка і розподіл прямих державних податків, завідування всіма справами суспільного господарства (суспільне майно, базари, ярмарки), благоустрою (шляхи сполучення, публічні мешкання, пошта та ін.), добробуту (оздоровлення, продовольство, призріння, страхування, охорона майна), початкової і (за наявності коштів) середньої освіти. Якщо ж вирішення деяких з означених питань було не під силу цим органам, то вони переходили до компетенції обласної думи та управ, які здійснювали нагляд ще й за загальним станом землеробства, лісів, промислів, заводів, фабрик, стежили за охороною природи і раціональним використанням природних ресурсів, інспектували публічне навчання, організовували вищу освіту і наукові дослідження, попередньо розглядали проекти загальнодержавних фінансових законів, а також проекти нормативних актів з питань місцевого життя, командували збройними силами на своїй території під час державних заколотів.

Федеральна законодавча влада зосереджувалась у руках двох дум: Державної думи, члени якої обиралися сходами по особливих виборчих округах, і Союзної думи, члени до якої обирались обласними думами, діяли на основі наданих їм наказів і могли у будь-який час змінюватись. Під час перерв у засіданнях у державі діяла створена обома думами Наглядова рада. Конституція Драгоманова передбачала і створення інституції, подібної до установчої влади, — Державного собору з членів обох дум та гласних, обраних додатково обласними думами у такій кількості, щоб число членів Союзної Думи і новообраних депутатів дорівнювало кількості членів Державної думи. Зміни основних законів федерації допускались лише за згодою двох третин депутатів кожної з дум і за затвердженням Державного собору.

Виконавча влада зосереджувалася в руках глави держави і призначених ним міністрів, відповідальних перед обома думами. Глава держави оприлюднював закони, постанови Державного собору, контролював їх виконання, переслідував порушників, мав право за згодою Союзної думи розпускати Державну думу (у такому разі припиняла існування і сама Союзна дума) і призначати нові вибори. Главою держави міг бути і спадкоємний імператор, і виборний голова Всеросійського державного союзу. У першому випадку відповідальність за дії глави держави несли міністри, у другому — він сам. Судова влада дещо перепліталась із законодавчою, бо очолювалась Верховним Судом у складі кримінального департаменту Сенату та Союзної думи. Сенатори призначалися главою держави довічно за пропозицією Союзної думи. Сенат виконував і функції вищого конституційного нагляду: за поданням повітових і обласних дум або глави держави він розглядав питання невідповідності законів конституції держави.

У проекті Драгоманова особливо підкреслювалась недопустимість адміністративно-командних методів втручання вищих органів управління у компетенцію нижчих, бо самоврядування він вважав основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішої «приватно-національної» мети — «повернення української нації до сім’ї націй культурних». Метою ж «загальногромадянською» мислитель вважав охорону особистої гідності громадянина. Ось чому, окресливши схему державного устрою, він знову повертається до прав і свобод людини і ще раз визначає завдання у цьому напрямку членів «Вільної спілки»: полегшення долі пригнічених і бідних, забезпечення їх засобами для життя і розвитку; зменшення тягаря військової повинності, скасування подушних, паспортних, акцизних та інших несправедливих податків і зборів; встановлення доступної кожному нижчої, середньої і вищої освіти з наданням державної матеріальної допомоги; заснування громадських притулків для дітей, хворих і жебраків; обмеження тривалості жіночої та дитячої праці; заснування третейських судів для вирішення спорів між підприємцями і робітниками; розв’язання житлових проблем, надання ділянок безземельним, полегшення викупних платежів, скорочення безробіття; збільшення долі державної власності, поширення артільної праці тощо.

Соціалістичні, надто радикальні погляди Драгоманова відштовхнули від нього київську Стару Громаду, але привернули соціалістів-галичан, і з 1890 р. він став ідейним натхненником першої української модерної організації — Русько-української радикальної партії, з якої згодом вийшли як соціалісти-революціонери, так і соціалісти-федералісти. Багато політичних ідей мислителя практично втілювались у діяльності Центральної Ради, зокрема: пропозиції щодо створення федерації замість колишньої Російської імперії, національно-культурної автономії українських земель у складі Росії і Австро-Угорщини, національно-персональної автономії меншин; закріплення у Конституції УНР широкого переліку прав і свобод людини і громадянина, загального, рівного, прямого і безпосереднього виборчого права; прагнення надання розгалужених прав місцевим органам самоврядування і самоуправління; спроби створення установчої влади, заміни постійної армії міліцією та народним ополченням; скорочення строку служби у війську, передача землі у руки тих, хто її обробляє, вирішення ряду інших соціальних питань.