Духівництво в Україні

Духівництво в Україні — священнослужителі церков, що діють на території України. У православній, католицькій церквах особливий стан цієї категорії позначається здійсненням таїнства священства (рукоположенням). Духівництво в Україні поділяється на вище (єпископи) і нижче (священики, диякони). Розрізняють також духівництво біле (одружені священики) та чорне (священнослужителі з чернецтва). Для римо-католицького духівництва діє вимога целібату (заборона одруження). У різні часи засобами утримання духовних осіб були земельні наділи, плата парафіян за треби і відправи, добровільні пожертви та ін. Духівництво в Україні як обиралося, так і призначалося. Характерною для українського парафіяльного духівництва в минулому була традиція успадкування парафії. Найчисленніші групи духівництва в Україні становить духівництво православної та греко-католицької церков.

Після прийняття християнства першими єпископами, священиками в Київській Русі були приїжджі греки, болгари. Надалі відсоток іноземців серед вищого і нижчого духівництва істотно зменшився, але за Візантією тривалий час зберігалася не лише прерогатива церковного поставлення митрополитів для Русі, а й можливість присилати свою креатуру. Боротьба церковно-патріотичних сил на чолі з Києво-Печерським монастирем за право самостійно формувати свою ієрархію становить важливу сторінку історії вітчизняного духівництва. Особливі його функції, становище в державі та суспільстві поступово сприяли формуванню служителів культу як стану з особливими правами та привілеями (звільнення від державних податків, військової повинності, непідсудність світському суду тощо). Формальна незалежність інституту церкви та її служителів від світської влади у реальному житті виявилася нездійсненною: не лише в позацерковних, але й у церковних питаннях духівництво всіх рівнів залежало від світських владних структур, що не раз призводило церкву до кризи. Духівництво в Україні не було закритою становою групою, воно було відкрите для входження в нього представників інших суспільних верств населення. Іншою характерною рисою білого та чорного духівництва в Україні була наявність у його складі досить значного освіченого, інтелектуального прошарку, що позначилося на участі церкви у розвитку національної освіти, культури, науки, письменства, книгодрукування тощо. Така діяльність була обумовлена передусім релігійними потребами, але, збігаючись із суспільним інтересом, вона сприяла духовному розвитку українського етносу. Кризовий стан українського духівництва наприкінці 16 ст. став однією з причин переходу більшості православних ієрархів, частини рядового духівництва на унію (1596). Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1686) стало початком згортання національних особливостей, притаманних церкві в Україні та її духівництву. Втрата російським самодержавством влади сприяла активізації духівництва в Україні, реалізації прагнень частини духівництва і віруючих до створення тут автокефальної православної церкви. Тривалий час за радянської влади духівництво було обмежене в правах, переслідувалося, значна частина його за фальшивими звинуваченнями була репресована і знищена. У роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945) намітилося деяке пом’якшення у ставленні держави до церкви і духівництва, яке на поч. 60-х pp. змінилося новими обмеженнями для віруючих і духівництва в Україні. Розширення прав і свобод духівництва в Україні у 80—90-і pp. знайшло відображення в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації», в законотворчій діяльності та практичних заходах урядових чинників незалежної України.

Див. також Духівництво.