Дюверже Моріс (нар. 1917) — французький правознавець, соціолог, політолог, доктор права з 1955 р., член Американської академії мистецтв і наук, АН Фінляндії, почесний доктор багатьох зарубіжних університетів. Закінчив факультет права університету в Бордо. Протягом 1948—1955 pp. керував створеним ним Центром політичних досліджень при цьому університеті. З 1955 р. — професор політичної соціології та керівник Центру порівняльного аналізу політичних систем Сорбонни. Викладав в університетах Пуатьє (1942—1943), Бордо (1943—1955), Парижа (1955—1985), Тель-Авіва, Женеви, Нью-Йорка. Був консультантом урядів Франції, Мексики, Греції та інших держав з питань конституційного права, виборчих кампаній. Обирався депутатом Європейського парламенту (1989). Дюверже розробив власну теорію політики, в якій обгрунтував створення політичної системи, що дає змогу поєднати переваги представників демократії з ефективним управлінням, подолати «деперсоналізацію» влади, відчуження від неї громадян. Політику розглядав у двох аспектах: 1) як засіб панування меншості над більшістю, одержання вигоди через доступ до влади; 2) як засіб інтеграції суспільства, забезпечення справедливості, гарантування спільного інтересу і загального блага, обмеження тиску приватних інтересів. Першим з-поміж учених-юристів запропонував вивчати політичні режими і політичні партії як особливі об’єкти юридичних досліджень. Він, зокрема, розробив класичну типологію партій, поділивши їх на «кадрові» та «масові», визначив два способи утворення партій — парламентських та позапарламентських, зазначивши, що «масові партії» формуються головним чином у процесі політичної боротьби, а не в парламентах. Існування двох великих політичних партій, вважає Дюверже, — оптимальний варіант для плюралістичної демократії. У дослідженнях питань держави й суспільства Дюверже запропонував поєднання юридичного і політичного аналізу, що дасть змогу, з одного боку, вивчати не тільки політичні інститути, які регламентуються правом, а й ті, що повністю або частково ігноруються правом (політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо). З іншого боку, зазначена орієнтація, наголошує Дюверже, дає змогу вивчати політичні інститути, регламентовані конституцією, законами, не тільки в юридичному, а й у політологічному аспекті, що допоможе визначити, де ці інститути функціонують відповідно до права, а де уникають його. Праці Дюверже: «Політичні партії» (1951), «Політичні інститути і конституційне право» (1960), «Про диктатуру» (1961), «Вступ до політики» (1964), «Ідея політики. Застосування влади в суспільстві» (1966), «Демократія без народу» (1967), «Янус: два обличчя Заходу» (1972), «Соціологія політики: елементи політичної науки» (1973), «Республіканська монархія» (1974), «Шах королю» (1978), «Апельсинові дерева озера Балатон» (1980), «Республіка громадян» (1982), «Настільна книга співіснування» (1986), «Ліберальний заєць і європейська черепаха» (1990) та ін. |