Еволюція політична

Еволюція політична (від лат. evolutio — розгортання) — процес поступових змін політичної сфери суспільства, змістом яких є її ускладнення, диференціація, підвищення рівня організації (прогресивна еволюція, прогрес) або ж спрощення, зниження системної структури (регрес); аспект історії, пов’язаний з виділенням і вивченням розвитку тих чи інших цілісних комплексів політичної сфери (еволюція держави і права, армії і військово-політичних стосунків, демократії і т. п. як частина загальної історії). Варіантом еволюції політичної є також збереження загального рівня організації системи за наявності циклічної динаміки певних політичних явищ в її межах без набуття ознак іншої політичної якості (виборчі кампанії, ротація органів влади). Теорія еволюції політичної є складовою частиною «соціології розвитку» (в її основі — концепції Ф. Тенніса, М. Вебера, Т. Парсонса), яка, починаючи з 50-х pp., обгрунтовує загальну модель глобального процесу цивілізації від традиційного до раціонального суспільства як наслідок впливу науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворень нормативної та ціннісної систем. Методологічно продуктивним є використання цієї ж теорії і при аналізі інших режимів існування політичної сфери — функціонування і занепаду.

Змістом прогресивної еволюції політичної є вихід політики держави на новий рівень організації, який дозволяє адекватно відповідати на виклики часу. Еволюційний ритм політичних змін означає, що правляча еліта шляхом поміркованих заходів відшукує механізми і методи управління, які відбивають зміни в соціально-політичній структурі суспільства і співвідношення політичних сил у власній країні та на міжнародній арені. Еволюція політична супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, боротьбою різноманітних течій і тенденцій, комплексним результатом яких є узгодженість соціальних, економічних, духовних і власне політичних процесів. Т. Парсонс вважав, що прогресивна еволюція політична відбиває не що інше, як зростання складності й структурованості її змісту, які сприяють підвищенню адаптивності владних структур до зовнішніх соціальних умов. Зміст регресивної еволюції політичної визначається розкладом політичної системи; спрямованість динаміки політичного процесу має негативний характер щодо норм, цінностей і умов її цілісного існування. Ентропія і відцентрові тенденції домінують над інтеграцією, автономізація політичних суб’єктів і розпад режиму правління мають незворотний характер. У результаті рішення, які терміново приймаються режимом, втрачають політичну ефективність, а сам режим — свою легітимність.

Виходячи з того, що еволюція політична є складним комплексом подій, продукованих різними суб’єктами політичного процесу, можна виділити найважливіші фази її розгортання: І фаза — репрезентація групових політичних інтересів інститутами, прерогативою яких є прийняття управлінських рішень (фаза артикуляції інтересів); II фаза — прийняття рішень і формулювання політичної волі. Обов’язковими елементами цього етапу є виділення із спектра політичних утворень конкретних проблем, збір інформації, порівняння альтернативних варіантів їх розв’язання, складання і коригування плану дій; III фаза — реалізація політичної волі, оформленої у вигляді управлінських рішень. Зміст еволюції політичної на цьому етапі залежить від здатності влади досягти адекватної реалізації сформульованої мети, підпорядкувати їй масову поведінку громадян.

Систематизація варіантів еволюції політичної пов’язана з характеристикою її різновидів. Залежно від об’єктів політичного впливу еволюція може бути зовнішньо- і внутрішньополітичною. Участь мас або їх ухилення від політичних акцій приводять до виникнення ангажованої або неангажованої еволюції політичної. З погляду здійснення елітою і електоратом своїх функцій еволюція політична може бути відкритою або прихованою (тіньовою). Стійкість структурних елементів, фаз, етапів еволюції політичної, визначеність її функцій дозволяють виділити стабільну й нестабільну еволюцію. Велике значення в еволюції політичній має наявність засад її здійснення. Присутність рис демократії в еволюційних процесах політичної сфери будь-якого суспільства свідчить про визрівання в політичній культурі й менталітеті народу необхідних умов його поступального розвитку. До таких умов належать: наявність у суспільстві консенсусу з принципових питань спільного проживання в державі; визнання більшістю громадян «демократичних правил гри»; домінування в структурі індивідуалістичної свідомості моральної готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до людини, закону, точки зору більшості.

Політичним антиподом еволюції політичної є революційне перетворення суспільства, яке може спиратися на використання як мирних, так і насильницьких засобів. Таке перетворення здійснюється за історично короткий час, має обвальний, швидкісний, здебільшого антизаконний характер. Електоральну поведінку громадян заперечують стихійні довільні форми масових політичних рухів, які приводять до влади нові соціальні і політичні сили. Проте необхідність реалізації нової політичної мети, обгрунтованої ними, вимагає поступового витіснення революційного мислення рисами еволюційного світогляду та еволюційної діяльності.