Екзистенціалізм

Екзистенціалізм (від пізньолат. ехsistentia — існування) — напрямок у філософії ірраціоналізму, що зародився на поч. 20 ст. у Росії, Німеччині, Франції та набув поширення в інших регіонах. Вперше поняття екзистенціалізм введено К. Ясперсом (1931), а як термін — Ж.-П. Сартром (1943). Парадигмальною основою екзистенціалізму є заперечення тотального верховенства загального. Причинами широкої рецепції екзистенціалізму стала загальна криза модернізації: перетворення людини на елемент суспільно-політичної функції, економічне й ідеологічне відчуження, деструкція гуманізму, що, зокрема, вилилося у дві світові війни, які породили «втрачені покоління» — соціальну базу екзистенціалізму. В основі екзистенціалізму лежить досвід сповідальної філософії й насамперед філософії С. К’єркегора, в якій наголошується на ізольованості людини у світі, відчуженості від будь-яких цілісностей (спільнот, ідей, понять тощо); єдина реальність — це також ізольована божественна безмежність, безпосередньо стикаючись з якою людина почуває «страх і трепет», що зумовлює, як компенсацію, «вимогливе» ставлення до Бога (згідно зі старозаповітною легендою про Йова).

Екзистенціалізм виник напередодні Першої світової війни в Росії, зародившись у руслі релігійної філософії (Л. Шестов, М. Бердяєв); після війни в Німеччині, де набув системної розробки (К. Ясперс, М. Хайдегер, М. Бубер); під час Другої світової війни у Франції, під впливом російської та німецької філософії (Ж.-П. Сартр, Ґ. Марсель, А. Камю та ін.).

В екзистенціалізмі вирізняються такі напрями: 1) екзистенціальна онтологія М. Хайдегера, головним питанням для якої є сенс буття. Фундаментальна онтологія вибудовується шляхом розкриття існування непізнаваної особистісної цілісності, первинним станом якої є загубленість. Парадигма С. К’єркегора трансформується шляхом представлення божественного всесилля як Ніщо — усвідомлення смерті, що породжує страх — визначальний стан існування. Зіткнення з Ніщо породжує свободу, що одіюється завдяки рішучості, проявляючись в турботі; 2) суб’єктивна метафізика Ж.-П. Сартра, яка є продовженням теорії М. Хайдегера. Суттєвою рисою сартрівської теорії є атеїзм. Відтак жахаюче Ніщо із зовнішньої реальності перетворюється на внутрішню, страх людини є страхом перед собою. Постійна самотність зумовлює визначальну свободу, яка передує сутності, а тому людина відповідальна перед собою і творить себе в діяльності; 3) екзистенціальний інсайт К. Ясперса. Питання про сенс буття відкидається як невирішуване, увага зосереджується на з’ясуванні відношення існуючого щодо божественної трансценденції. Інсайт (осяяння) є зв’язком між безпосереднім існуванням у світі й потойбіччям; 4) релігійний екзистенціалізм, представлений М. Бердяєвим і Г. Марселем у християнстві та Л. Шестовим і М. Бубером в іудаїзмі. Для М. Бердяєва чільним є поняття свободи, котра тлумачиться як «меонічна» (несотворена). На свободі людини будується і «теодіцея» (виправдання Бога): Бог не несе відповідальності за людську історію, за зло у світі, оскільки людина є богопокинутою, а її свобода не підвладна Божій волі. Для Г. Марселя визначальною була тема відчуження, суперечності між тим, що «ми маємо» і тим, що «ми є». Л. Шестов заперечує присутність логосу у трансцендентальній божественності, яка є свавільною і щодо якої не застосовні оцінні уявлення про добро і зло. Людина може «вимогливо» звертатись до Бога, але не має жодних підстав сподіватись на те, щоб бути почутою. М. Бубер виявив екзистенціальні зачатки у світогляді хасидизму. Хасид ніколи не зростається з матеріальним світом, ніколи не вірить у певність світу, але і не довіряє Богові, провідне почуття — незахищеність, людина прагне одкровення, але завше сумнівається у нім. Єдиний шлях до реальності — це діалог, відчуття особистісності іншої людини; 5) екзистенціалізм абсурду А. Камю. Життя людини безглузде — це твердження не може бути доведене, воно може лише прийматися. Існування самодостатнє і не потребує виправдання у спрямованості діяльності на щось інше.

Екзистенціалізм тісно пов’язаний зі світом політики, котра тлумачиться водночас як зовнішня ситуація насильства і як простір діяльності, самотворення людини; це потенційно межова ситуація, в якій людина звільняється від несуттєвого.

Одначе в практичному ставленні до політичних подій теоретики екзистенціалізму виявились менш одностайними. М. Гайдеґґер деякий час поділяв ідеї націонал-соціалізму; натомість К. Ясперс став речником «німецького каяття»; Ж.-П. Сартр, виступивши проти колабораціонізму, згодом висунув ідею синтезу екзистенціалізму і марксизму, що стало підставою для остаточного розходження з А. Камю.

Див. також Бердяєв М.