Економіка

Економіка — 1) Історично обумовлена сукупність економічних відносин (виробництво, обмін, розподіл, споживання), що формується у процесі господарської діяльності, характеризує економічний лад суспільства, визначає його економічний базис. 2) Народне господарство певної країни, галузі, регіону. 3) Наукова дисципліна, що вивчає: закони розвитку та взаємодії продуктивних сил; техніко-економічні відносини; соціально-економічні відносини, або відносини власності.

Термін «економіка» вперше вжив давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.). Досліджуючи проблему шляхів, форм і методів накопичення багатства, він виділив два альтернативні види, чи типи, господарювання — «економіку» (раціональне задоволення господарчих потреб дому чи сім’ї) та «хрематистику» (невиправдані придбання; накопичення грошей). У перекладі з грецької означає «управління домашнім господарством» або ж «мистецтво ведення домашнього господарства». Інший давньогрецький вчений Ксенофонт (430—355 pp. до н. е.) у своїх працях «Економіка» та «Про доходи» охарактеризував основні принципи та методи управління господарством та заклав підвалини економіки як науки.

Економіка є однією з ключових сфер суспільного життя, що становить складну систему, яка включає цілу низку підсистем: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, організаційно-економічні відносини, виробничі відносини.

Продуктивні сили — підсистема суб’єктивних і речових факторів виробництва, що включає сукупність засобів виробництва і людей, які приводять їх в дію. Ключовою ланкою продуктивних сил є люди. Рівень їх здібностей та спроможності до праці характеризується категорією «робоча сила» і залежить від досягнутого рівня професіоналізму, кваліфікації, виробничого досвіду, культури, знань. Найдинамічніша частина продуктивних сил — засоби виробництва, що поділяються на предмети праці (сировина, паливо тощо) та засоби праці (виробничі будівлі, машини, верстати, обладнання, механізми, оргтехніка тощо). Органічною складовою продуктивних сил фактично з моменту зародження людської цивілізації було використання сили природи (вода, вітер тощо). Починаючи з другої пол. 20 ст., наука та інформація посіли центральне місце у системі засобів праці.

Техніко-економічні відносини — відносини, що формуються у процесі розвитку та поглиблення суспільного поділу праці (спеціалізація, кооперація, концентрація виробництва тощо) під впливом поступального розвитку технічного прогресу.

Організаційно-економічні відносини — відносини, що складаються у процесі організації виробництва. Центральне місце у підсистемі організаційно-економічних відносин посідають менеджмент (підприємницька діяльність у сфері управління виробництвом — використання на основі методів планування, контролю та регулювання праці, інтелекту, мотивів поведінки людей) та маркетинг (підприємницька діяльність у сфері збуту — вивчення попиту споживачів на товари і послуги, ціноутворення, реалізація та реклама товарів, управління торгово-комерційною діяльністю, організація обслуговування споживачів).

Виробничі відносини — відносини, в які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання. Характер виробничих відносин визначається формами власності на засоби виробництва. Власність — це система економічних та правових відносин між людьми, що формується на підставі володіння, управління, використання і привласнення, обумовлених будь-яким майном (землею, нерухомістю, грошима) чи інформацією (ноу-хау, авторські права тощо). Саме власність є основою виробничих відносин, чинником, який значною мірою визначає суспільний спосіб виробництва. Виробничі відносини є формою розвитку продуктивних сил, вони закладають підвалини економічного базису суспільства, визначають його соціальну структуру, зміст і напрями політики, ідеологію, мораль тощо.

Техніко-економічні відносини є речовою, організаційно-економічні — організаційною, а виробничі — соціально-економічною формами еволюції продуктивних сил.