Еліта політична

Еліта політична (від франц. elite — краще, добірне, вибране) — меншість суспільства, яка становить досить самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. У сучасній західній політології не існує однозначного тлумачення поняття «політична еліта». Цей термін застосовують, як правило, щодо людей, які оволоділи найбільшою кількістю певних позитивних якостей, цінностей і пріоритетів (влада, багатство, культура, компетентність, сила волі тощо), займають панівні або найвпливовіші позиції в суспільній ієрархії. Дихотомія «еліта-маса» є одним з провідних методологічних принципів аналізу соціальної структури суспільства.

Постановка проблеми еліти політичної має давню історію. Найпослідовніше обгрунтування її знаходимо у працях Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Теорії еліт в сучасному вигляді були розроблені В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом. Суть їх полягає в тому, що людське суспільство завжди поділялося на привілейований, відносно нечисленний клас тих, хто управляє, і на переважну більшість суспільства — клас тих, ким управляють. Основу належності до еліти становлять особливі індивідуальні і насамперед організаторські здібності, а також матеріальна та інтелектуальна перевага, які виділяють людину в коло обраних, найкращих. До загальних рис теорії еліт належать: підхід до історії як до сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням відповідних їм типів еліти політичної;критика ідеї народного суверенітету як утопічного міфу романтиків; твердження, що нерівність є основою соціального життя; абсолютизація політичних відносин, визнання політичної влади однією з первісних причин соціального панування.

У сучасній західній політології мають місце два основних підходи до визначення еліти політичної та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прибічники функціонального підходу головною ознакою еліти політичної визначають соціальний статус людини, її місце і роль в системі владних управлінських структур. Це меншість населення, яка приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон); яка здійснює в суспільстві найважливіші функції, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер). Зазначені та інші автори, які підходять до визначення еліт з функціональних позицій, вбачають у них відносно вузьку, специфічну владно-політичну групу правлячого класу, яка офіційно репрезентує і реалізує на практиці законодавчу і судову влади. Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою еліти політичної вважають духовний аристократизм, заслуги, особисту перевагу (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими X. Ортега-і-Гассет вважає елітою тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. За З. Фрейдом, це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили. Таким чином, належність до еліти політичної в даному випадку визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується або які у неї виховані. Останніми роками в демократичних країнах Заходу набули поширення концепції множинності (плюралізму) еліт (політична, економічна, адміністративна, військова, релігійна, наукова), які врівноважують одна одну і таким чином нібито запобігають встановленню тоталітаризму (О. Штаммер, Д. Річмен, К. Манхейм та ін.). Значного поширення на Заході набули також демократичні теорії еліт (Р. Даль, С. Ліпсет, Я. Зінглер та ін.), які розглядають еліту політичну не лише як групу, здатну до управління, а й як силу, покликану оберігати суспільство від неконтрольованого натиску й неврівноваженості мас. Суттєвим внеском до теорії еліт є обґрунтування еліти відповідно до потреб національного відродження, здійснене українським політологом В. Липинським. Його концепція «національної аристократії» полягає в тому, що ні етнографічна маса людей як така, ні мова і окрема територія автоматично не творять нації. Це здійснюється активною групою цієї нації, на ґрунті культурних, моральних і політичних цінностей якої й формується нація.

У сучасних умовах еліта політична становить невід’ємну, активну і впливову частину соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні розвитку і стабільності будь-якої соціальної системи. Що стосується України, то на нинішньому етапі її розвитку можна говорити не про еліту, а про т. зв. «псевдоеліту» — явище, «притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам» (В. Полохало), — якій властива воля до панування, лише незначною мірою підкріплена піклуванням про інтереси суспільства й майбутнє країни.

Див. також Контреліта.