Еміграція

Еміграція (лат. emigratio — виселення) — 1) Вимушене або добровільне переміщення людей з країни постійного проживання в інші країни. Зумовлене причинами політичного, економічного, військового, етнічного, культурного і релігійного характеру. 2) Сукупність осіб, що переселилися з однієї країни до іншої. Еміграція може мати значний вплив на чисельність і структуру населення відповідних країн.

Масова еміграція з України розпочалася у кін. 19 ст. і відбувалася у три етапи. На першому етапі (до поч. Першої світової війни) переважала т. зв. трудова еміграція, насамперед з Буковини, Галичини та Закарпаття, її головні потоки були спрямовані до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн західної півкулі. Основу цієї еміграції становили громадяни, що намагалися поліпшити своє матеріальне становище. Другий етап охопив період між світовими війнами і характеризується, з одного боку, зменшенням загальної кількості емігрантів (від 500 тис. перед Першою світовою війною до 200 тис. у міжвоєнний період), а з іншого — появою нового типу українського переселення — політичні емігранта. Пік політичної еміграції припадає на кін. 1920 р. (після встановлення в Україні радянської влади та примусового приєднання частини українських земель до Польщі, Чехословаччини, Румунії та Угорщини). 1923 p., після певної стабілізації ситуації в Галичині, більшість західноукраїнських емігрантів повернулася додому. На той час українська політична еміграція складалася переважно з вихідців зі східної України; її чисельність становила 40—50 тис. чол. Чимало етнічних українців емігрувало до Канади, Чехословаччини, Німеччини, Франції тощо. Третій етап української еміграції розпочався в ході Другої світової війни і тривав після її закінчення. Найчисленнішою групою серед емігрантів були переміщені особи. У 60—70-і pp. мав місце виїзд з України за кордон дисидентів. Внаслідок еміграції у США й Канаді утворилися численні й високоорганізовані спільноти українців та осіб українського походження (відповідно 2230 тис. і 1071 тис. чол.). Помітні своєю діяльністю українські діаспори в Бразилії та Аргентині, де проживає відповідно 400 тис. і 250 тис. українців та їхніх нащадків. Певну активність виявляють нечисленні, але згуртовані українські спільноти Австралії, Великої Британії, Німеччини, Франції, а також Австрії, Бельгії.

Регулювання міграційних процесів у сучасній Україні здійснюється на основі Конституції України, Законів «Про громадянство України» (1991), «Про біженців» (1993), «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (1994), «Про правовий статус іноземців» (1994) та інших актів законодавства України, а також відповідних міжнародно-правових документів.