Етатизм

Етатизм (від франц. йtat — держава) — необхідність і виправдання активного втручання держави в економічне, політичне, соціальне і духовне життя суспільства, виходячи з ідентифікації держави як всезагальної цінності, вищого результату й мети суспільного розвитку; активна участь держави в житті суспільства. Теоретично етатизм був обґрунтований німецьким вченим X. Вольфом (1679—1784). На його думку, держава в ім’я надособистісного удосконалення людини може втручатися в усі сфери життя, в т. ч. і в особисту. Проте повного визнання теорія етатизму набула наприкінці 19 ст. як наукове узагальнення значного зміцнення держав європейського і північно-американського регіонів, поширення державних функцій на більшість сфер суспільного життя.

Явище етатизму пов’язане з централізацією і концентрацією політичної влади, її бюрократизацією. Розширення функцій політики і влади є загальноісторичною тенденцією. Проте організаційно-контрольні функції держави досить часто переходять межу оптимального співвідношення держави і суспільства. У такому випадку державне управління стає надмірним і агресивним. Тому етатизм як тип політичної свідомості стосується певного ставлення до проблеми державності та інститутів публічної влади, детермінованих державою. З цього погляду етатизм означає безумовне прийняття держави як першооснови всіх суспільних процесів і є антиподом іншого типу політичної свідомості — анархізму, антидержавницький зміст якого ґрунтується на повному неприйнятті держави як універсального регулятора соціальних відносин. Етатизм і анархізм утворюють дуалістичну суперечність, нерозривність і взаємообумовленість якої підтверджуються реальним історичним процесом: як протилежні сторони єдиного соціального явища, вони стимулюють і доповнюють одне одного, складають політико-поведінкову та історико-культурну дихотомію. Методологічними засадами цих двох підходів можуть бути, з одного боку, політичні доктрини Платона, Н. Макіавеллі, Г. Гоббса, Г. Гегеля, а з іншого — П.-Ж. Прудона, М. Штірнера, П. Кропоткіна, М. Бакуніна, сучасних екологістів.

У політичній теорії етатизм — це насамперед система політичних уявлень, зміст яких цементується позитивною оцінкою існування і невпинної модернізації держави, її соціальної необхідності, позитивним ставленням до безперервної об’єктивації держави у розв’язанні надособистісних і міжгрупових проблем суспільного розвитку. У той же час Етатизм є відображенням специфічних проблем самої держави, її особливої уваги до недержавних сфер соціального життя. Держава, за будь-якого ставлення до неї, завжди намагається розв’язувати проблему самозбереження, посилення власної могутності, зміцнення політичної влади (іноді навіть історично надмірною ціною). Без такого розуміння етатизму категорія «держава» втрачає своє політичне значення. Необхідно пам’ятати, що процес етатизації суспільного життя одночасно стимулює інше політично значуще явище — послаблення, спрощення громадянського суспільства як недержавної складової соціуму, передбачає регресивний сценарій його розвитку, що зовсім не означає створення оптимальних умов подальшого зміцнення етатизму, оскільки в історичній перспективі асиметричне домінування лише державних важелів впливу на суспільні процеси, не урівноважене соціально-конструктивними можливостями громадянського суспільства, прирікає державу на стагнацію і занепад.

Враховуючи специфіку суспільної свідомості в країнах посттоталітарного типу, які зазнали значних деформацій під впливом саме етатистських чинників, слід пам’ятати, що абсолютизація ідей етатизму призводить до реалізації концепцій «тотальної держави» (типу фашистської Італії, нацистської Німеччини, сталінського СРСР), в яких надмірна централізація влади, утиск особистих прав і свобод громадян, сваволя й волюнтаризм правлячої верхівки, маючи своїм вихідним «плацдармом» саме теорію етатизму, набувають рис політичного абсурду, а саме збереження держави стає можливим лише на основі репресій і геноциду стосовно власного народу. У той же час синонімізація термінів «етатизм» і «тоталітаризм» науково не виправдана, хоча між ними спостерігається деяка змістовна спорідненість. Етатизм може і повинен грунтуватись на теоретичних і юридичних нормах правової держави, в умовах якої розвиток тоталітарних суспільних потенцій істотно обмежений.

У такому розумінні правовий етатизм є цивілізованою нормою державницько-політичної думки, яка визнає принцип суверенності держави на рівні правової вимоги, необхідної умови практичного конституювання права і правової держави. І навпаки: «класичний» тоталітаризм, історична апробація якого відбулася в десятках країн різних регіонів світу, є узурпацією, заміною і спотворенням суверенної державної влади, він спирається на пряме насильство або загрозу його застосування владними структурами. Він принципово несумісний з теорією і практикою правового державного суверенітету, а тому не може розглядатися як безпосередня реалізація доктрини етатизму. Деякі риси етатизму зберігаються і в демократичному суспільстві, але тут він охоплює, головним чином, сферу економіки і контролюється громадськими силами, керівниками промисловості і відповідно орієнтованими політичними партіями і рухами.

Сучасне суспільсто, підґрунтям якого є зріла правова держава, не може повністю уникнути етатистських засобів соціального регулювання. У такому випадку сутність соціальної правової держави виражає пошук оптимального поєднання позитивних рис теорії етатизму і ліберальної ідеї правової держави.

Див. також Віра політична, Довір’я політичне.