Етнокультурна політика

Етнокультурна політика — напрям діяльності держави, невід’ємна складова частина державної культурної політики. В Україні етнокультурна політика спрямована на відродження і розвиток культур усіх етнокомпонентів українського соціуму (етнічних українців та національних меншин). Будуючи демократичне суспільство, Українська держава обрала шлях полікультурного розвитку суспільства.

Етнокультурна політика сучасної України відзначається рядом аспектів.

По-перше, в умовах незалежності закладаються такі основи етнополітики, які б надали процесам національно-культурного відродження невідворотного поступу, еволюційного, а не вибухового характеру, аби люди різної етнічної належності не сприймали свої національні інтереси як суперечливі або ворожі одне одному. Важливо, щоб громадяни України були впевнені у захищеності власних національних прав та інтересів з боку державних і політичних інститутів Української держави. Саме це дасть змогу зберігати в українському суспільстві міжетнічну злагоду, національну довіру і витримувати політичну стабільність, протидіяти руйнівним силам сепаратизму, консолідувати зусилля щодо розбудови суверенної України.

По-друге, від самопочуття українців залежить етнокультурний розвиток усіх національних меншин та міжетнічна злагода в суспільстві. Тому процеси духовно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, держава спрямовує на консолідацію української нації, розвиток її історичної самосвідомості, традицій і культури, перетворення її на суцільний, дійсно етносоціальний організм у середовищі українського соціуму. Особливо велика увага приділяється здійсненню системи заходів щодо зміцнення позицій української мови в усіх сферах життя, підняття її престижу на всій території України.

У цілому повернення українській духовно-культурній етнічності належного місця у громадському розвитку суспільства є складним процесом, який має свою специфіку. Сутність його можна висловити в таких тезах:

заходами держави, громадських організацій, творчих колективів, засобів масової інформації, діяльністю широкого загалу інтелігенції тощо важливо домагатися звільнення української етнічності від деформацій минулого, повернення звичаям, обрядам, традиціям українців природної незаідеологізованої функції відтворення світосприймання — складової і невід’ємної частини їхньої ментальності, що відрізняє українців від інших народів;

відродження й утвердження української етнічності повинно відбуватись толерантно, гідно сприйматись представниками інших етносів, які живуть, передусім, поруч;

розвиваючи духовно-культурну сферу українського народу, держава повинна забезпечувати політкультурний розвиток суспільства, в якому проживає, крім українців, ще й іноетнічне населення;

перед Україною стоїть завдання забезпечити формування в українців нової, ширшої за суто етнічну, національної ідентичності, не знищуючи у ній всього того позитивного, що було за «старих часів».

Цей важливий напрямок консолідації та розвитку української нації нині у стані реформування, що зумовлено:

а) змінами в соціально-політичному устрої держави, суспільної свідомості, переходом до ринкових відносин, необхідністю запровадження якісно нових принципів організації роботи щодо задоволення духовних запитів суспільства;

б) тривалою економічною кризою, що зумовлює скорочення асигнувань на потреби культури.

По-третє, вперше за всю свою історію Українська держава конституційно закріпила положення, що вона дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб зарубіжних українців. Політика щодо української діаспори, налагодження духовного співробітництва з нею грунтуються на загальновизнаних нормах міжнародного права, власних законах та законах держав проживання українців. Основними напрямами духовно-культурного взаємообміну між Україною і діаспорою на сучасному етапі виступають: визначення актуальних потреб зарубіжних українців у культурно-інформаційній сфері та здійснення комплексних наукових досліджень; формування системи інформаційних і культурних зв’язків діаспори з Україною; надання українським громадам зарубіжжя практичної допомоги в різних галузях їхньої культурно-освітньої діяльності; організація і проведення спільних культурно-мистецьких заходів в Україні та за її межами; взаємний обмін духовними здобутками, зафіксованими в друкованих джерелах; матеріально-технічне забезпечення теле- й радіозв’язку з районами компактного розселення українців.

По-четверте, Україна піклується про відродження, збереження і розвиток української культури та культур усіх національних меншин, і на цій основі — про забезпечення етнокультурного багатства, подальшого зростання ролі духовно-культурної сфери у суспільстві. Іноетнічному населенню гарантується право на національно-культурну автономію, створюються умови для вільної духовно-культурної творчості, доступу до надбань світової культури.

Етнокультурна політика в Україні враховує специфічні особливості формування і розвитку національних меншин, які визначають своєрідність етнополітичної ситуації в Україні: етнополітичне відродження, одночасно характерне як для українців, так і для національних меншин, що вимагає пошуку оптимального співвідношення у задоволенні потреб етнічного розвитку домінуючої спільноти та етнічних меншин; різний тип розселення представників національних меншин з переважно дисперсним розміщенням; духовно-культурні відмінності у розвитку національних меншин; полілінгвістичність українського середовища, зокрема наявність у ньому двох великих груп — україномовної і російськомовної, — які не збігаються з поліетнічним складом населення; нерівномірність стадії етнічного відродження у різних національних меншин; необхідність координації Україною своєї етнополітики з етнополітикою тих держав, у яких проживає українська діаспора.

Полікультурність спрямована на те, щоб етнокультурний ренесанс етнічних груп відбувався паралельно з трансформацією етнічних фрагментів поліетнічного українського соціуму в єдиний етносоціальний та етнополітичний організм — громадянське суспільство.