Євразійство

Євразійство — концепція, основною засадою якої є ідея синтезу західної і східної культур як моделі суспільного розвитку. Передумовою євразійства був релігійний провіденціалізм російського мислителя першої пол. 19 ст. П. Чаадаєва, котрий вважав, що Росія, перебуваючи між Заходом і Сходом, мала поєднати в собі «обидва великі первні духовної природи», але не зробила цього і залишилась поза часом і поза межами двох цивілізацій. Надалі ідею євразійства розвивав російський філософ В. Соловйов, який вважав Росію «третім світом», покликаним синтезувати все, що властиве західному та східному світам, подолати їхню історичну обмеженість, щоб досягти «позитивної загальної єдності». З культурологічних позицій цю тему розвивав М. Бердяєв, який дуже критично ставився до крайнощів західницької і слов’янофільської концепції євразійства і засуджував «ідолопоклонство перед Європою». Важливу роль у формуванні євразійства як ідейної течії у середовищі російської та української еміграції відіграли Л. Карсавін, М. Трубецькой, П. Савицький, Г. Флоровський. Саме вони ввели в ужиток термін «євразійство», що означав окремий материк як місце розвитку специфічної культури. Культурна та географічна єдність Євразії, на думку представників цієї течії, позначилась на її історії та історичній долі. Загалом євразійство мало антизахідну спрямованість і обґрунтовувало ідею домінування азіатської орієнтації. Разом з тим апологети євразійства іноді закликали до злиття Заходу і Сходу та брали під сумнів однобічну орієнтацію на Азію.

Як ідейна течія євразійство існувало недовго і на поч. 30—х pp. 19 ст. майже втратило своє значення. Головною причиною цього було те, що, попри декларації про необхідність синтезу елементів західної і азіатської моделі розвитку, прихильники євразійства тяжіли до класичної слов’янофільської шовіністичної ідеї «богообраності» Росії, котру вони розглядали як «об’єднувачку Азії». Такою, наприклад, була концепція М. Трубецького, який закликав орієнтуватись на Схід, культивувати патріархальність та «континентальність». На той період ідеї євразійства не здобули багато прихильників у європейських наукових колах. Певним винятком були праці М. Вебера, присвячені порівняльному аналізові господарських систем європейської та китайської цивілізацій. До певної міри цього питання торкався й інший німецький філософ і соціолог О. Шпенглер, який пророкував неминучу загибель західноєвропейської цивілізації. Останнім часом під впливом інтеграційних процесів у світовій економіці та бурхливого розвитку неоіндустріальних країн Сх. Азії інтерес до євразійства знову посилився. Про небезпеку політичного і культурного наступу народів конфуціанських та мусульманських ареалів на «християнський масив» писали С. Хантінгтон і З. Бжезінський. Американський політолог Ф. Фукуяма, навпаки, проголошуючи «тріумф західного лібералізму» в Азії, зокрема в Китаї, вважає, що це знімає питання щодо «загрози зі Сходу». Російський вчений Л. Гумільов вважав, що для Росії євразійська єдність важливіша і бажаніша, ніж союз із Заходом: «Тюрки і монголи можуть бути справжніми приятелями, а англійці, французи й німці... можуть бути лише хитромудрими експлуататорами». Серед представників української діаспори, що цікавились євразійською проблематикою, найвідомішим був І. Лисяк-Рудницький, у працях якого з позицій державницької школи розглядалися особливості геополітичного і соціокультурного положення України — «між Сходом і Заходом».