Європейська політологія

Європейська політологія — важлива складова світової політичної науки, що спирається на традицію, характеризується різноманітністю підходів національних шкіл і тяжіє до глибинного політико-філософського осмислення окремих суспільно-політичних проблем і політики в цілому.

Європейська наука про політику базується на глибинній традиції, що сягає корінням політичних учень античних мислителів Платона, Арістотеля, Цицерона та ін. Значним кроком на шляху до її оформлення було вчення Н. Макіавеллі, який виділив політичні дослідження в самостійний напрямок, ідентифікував політичні процеси з природними явищами, поставив у центр наукового аналізу проблеми держави і влади, розробив цілий комплекс методів боротьби за владу та її утримання. Подальший розвиток політичної наука в Європі отримала у працях Т. Гоббса, Д. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Медісона, Е. Берка, Д. Мілля, А. Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса та інших мислителів. На межі 19—20 ст. політична думка Європи розвивається під впливом таких видатних теоретиків, як М. Вебер і Е. Дюркгейм. Формальним початком політології в Європі як самостійної науки деякі вчені схильні вважати створення в першій пол. 19 ст. правової школи в Німеччині, на відміну від американських авторів, які датують її появу другою пол. 19 ст. й пов’язують з іменами співвітчизників Ф. Лейбера і Д. Берджеса. Сам термін «політична наука» одержує визнання і поширення в Європі наприкінці 19 ст. 1896 р. один з видатних європейських політологів і соціологів італієць Г. Моска називає свою працю, що стала вважатись пізніше класичною, «Елементи політичної науки». Таким чином, процес виділення політології в самостійну академічну дисципліну в Європі, а заразом і в усьому світі, в основному завершується на поч. 20 ст.

Розвиток європейської політології в різних країнах Старого Світу відбувався неоднаково через нетотожність соціально-історичної ситуації, несхожість напрямків та тенденцій розвитку суспільної думки і т. ін. В основі формування політології в окремих країнах спочатку лежали переважно традиційні дисципліни: у Франції — конституційне право, в Німеччині — політична філософія тощо. У першій чверті 20 ст. сформувався в основному інтелектуальний базис політології, були розроблені концепції, що створили ґрунт для її подальшого розвитку. У той же час назрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало поглиблення досліджень політичної сфери. У країнах Європи домінували радикальні політичні течії різного спрямування і забарвлення, що спричинило ідеологізацію політичної науки і різку поляризацію політологічних шкіл. За цих умов у багатьох країнах з’являються нові концепції, теорії, напрямки досліджень. Французький вчений Л. Дюгі сформулював основні засади концепції солідаризму, італійські політологи Г. Моска та В. Парето започаткували «теорію еліт», Р. Острогорський і Р. Міхельс — соціологічні дослідження діяльності політичних партій, оригінальну політологічну теорію панування розробив М. Вебер.

20—30-і pp. минулого століття стали багато в чому переломними як для політології, так і для всіх суспільних наук та для розвитку цивілізації в цілому. В умовах глобальної кризи тогочасного суспільства визначилися два основні шляхи її подолання. Один з них виявився історично безперспективним: формування тоталітарних режимів, сувора регламентація політичного та всього суспільного життя і т. ін. За цих умов політологія, як і всі суспільні науки, перестає існувати, перетворюється на елемент офіційної ідеології та пропаганди. Інший шлях визначився поза Європою, головним чином у США: шлях оновлення суспільства на основі ліберально-демократичних принципів, утвердження соціальної ролі держави, поєднання приватновласницької економіки з державною системою соціального захисту. За таких умов політологія перетворювалась на «поведінкову» науку, метою досліджень стало пояснення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей, а також умов, необхідних для соціального планування і контролю. Адаптація цих методів у політології привела до конституювання біхевіористичного напряму, який після Другої світової війни набуває поширення і до 60-х pp. досягає панівних позицій повсюдно, в т. ч. і в Європі.

Політологи-біхевіористи головну увагу приділяли вивченню мотивів, що визначало суб’єктивне ставлення людей до політики, віддавали перевагу емпіричним методам досліджень, конкретним методикам збирання, опрацювання та узагальнення первинної інформації. Відповідно до цього проводилися численні емпіричні дослідження з політичної поведінки в інститутах законодавчої, виконавчої та судової влади, дослідження політичних партій, виборів, політичних орієнтацій, добору кадрів, політичного лідерства і т. ін. Докладно розроблялися концепції тоталітаризму, порівняльного аналізу політичних систем та режимів, модернізації. На основі і як результат розробки методології і методики біхевіористичного аналізу формувався спеціальний понятійний апарат політичної науки. Проте ускладнення суспільних структур і політичної діяльності вже у 60-і pp. виявило обмеженість можливостей суто емпіричного аналізу політики, особливо його прогностичного аспекту. Потреби раціонального управління суспільством вимагали більш широких узагальнень. Виникнення ліберально-реформаторської та радикальної течій у політології зумовило явище, яке дістало назву «постбіхевіористська революція». Її основними ознаками можна вважати прагнення розробки загальної концепції політичної науки, зростання інтересу до історизму, філософсько-ціннісного підходу. Підсумком численних дискусій політологів став своєрідний консенсус щодо необхідності поєднання структурно-функціонального аналізу з історичним підходом, наукового, пізнавального аналізу з нормативно-ціннісним аспектом політичної науки. Наслідком постбіхевіористичної революції стало поширення неотрадиціналістичних настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституційного аналізу і класичного конституціоналізму. Всі ці складні й неоднозначні процеси своєрідним чином відбиваються у розвитку основних національних шкіл європейської політології.

Теоретико-методологічну основу англійської політології значною мірою складають американські дослідження, які продовжені місцевими авторами. Перш за все слід виділити праці Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики Д. Нетла — про теорію політичної мобілізації, X. Вайсмана, М. Девіса, В. Льюїса і Р. Роуза — про теорію політичних систем, І. Девіса — про політичні зміни. На цій основі у 50—80-і pp. проведено чимало досліджень з проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Г. Іонеску, Б. Кірк, Г. Ласкі, К. Поппер, У. Різ, М. Оукшот, Д. Філд), політичних партій (Р. Кімбер, Д. Ліс, Р. Маккензі, Г. Пеллінг, Д. Робертс, Д. Робертсон, Д. Уїлсон, Д. Хеніг), груп тиску (Д. Муді, Е. Петтер, Д. Стюарт, С. Файнер), впливу робітничого руху на політичний процес (Д. Голдторн, А. Сілвер), політичної ідеології (К. Коутс, М. Фогарті), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт (X. Бадж, Д. Батлер, Б. Беррі, Д. Бламлер, У. Гаттсман, Б. Джексон, А. Кру, М. Харрісон). Видаються постійні серії політичних досліджень «Дослідження з порівняльної політики» (чи «Політичні реальності»).

У Франції найпоширенішим напрямком політології можна вважати вивчення поведінки виборців (Ф. Бон, Ф. Гегель, Ж. Жаффр, А. Ласло, Ж. Ранже, Ж. Шарло), певною мірою — дослідження політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло). Набагато менше уваги приділяється французькими дослідниками проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства. Хоча досить широко досліджувалася громадська думка. Майже немає досліджень політичної культури. Досить сильні позиції займають проблеми традиційної політичної науки — конституційне право та дослідження державних інститутів.

Починаючи з 70-х pp. швидко й інтенсивно розвиваються політологічні дослідження у Німеччині. Серед них можна виділити три основні напрями: нормативістська політологія, що ґрунтувалася на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-емпірична соціологія; «практично-критична наука» про соціально-політичну владу (Франкфуртська школа). Проблематика досліджень включала питання політичного ладу, політичних партій, організацій, емпіричний аналіз політичної поведінки та виборів, компаративістську політологію, політичну філософію й історію політичних ідей. З-поміж відомих німецьких політологів можна назвати Т. Адорно, К. Бейме, Р. Дарендорфа, Е. Крипендорфа, К. Лудса, Г. Майєра, Ф. Ноймана, О. Флехтайма, В. Хенніса, Е. Хіппеля, Г. Шнайдера, О. Штаммера.

Сильна політологічна школа склалася в Італії (політична соціологія). Активно діють національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Скандинавська асоціація, яка об’єднує політологів Норвегії, Фінляндії, Швеції. У 1970 р. було створено Європейський консорціум для політичних наук та досліджень. У європейській політології значне місце займають проблеми визначення предмета політології, її зв’язків з іншими суспільними дисциплінами та розмежування з ними. Важливе значення, зокрема, надається її зв’язку з соціологією. Концептуально-методологічна основа політології має соціологічну природу, і деякі автори (наприклад, М. Дюверже) ототожнюють політику з соціологією політичних відносин, інші пропонують різні співвідношення політології, політичної соціології та соціології політичних відносин. На відміну від притаманного біхевіористичного підходу специфічне поняття «політична наука», європейська політологія більш тяжіє до терміна «політична філософія», який визначає більш традиційну для Європи форму роздумів про політичні феномени, що спираються на класиків знов-таки європейської політичної думки від Арістотеля і Платона до Макіавеллі, Гоббса, Локка. Політична філософія не обмежується вивченням «поведінки, що спостерігається», але звертається до більш широкого аналізу засобів, цілей та змісту політичного досвіду. Сферу, що являє собою предмет європейських політологічних досліджень, можна ідентифікувати, на думку французького політолога Ф. Бро, як засіб «виробництва законних соціальних наказів». При цьому маються на увазі й сам механізм (інститути, політичне життя), і те, чим він насичений(конфлікти, суперечність або збіг інтересів), і те, що він виробляє (державна політика, закони і регламентації), і, нарешті, наслідки впливу цих рішень на діючі особи та процеси. При цьому влада постає у європейській політології як універсальне явище, не пов’язане безпосередньо з дійсними соціальними умовами і чинниками. Так, наприклад, Р. Дарендорф проводить ідею відділення функцій власності й контролю, а французький політолог Ж. Фрейд вважає, що владу визначає лише притаманна тільки їй властивість — командування. Відповідно до цього й політика визначається як діяльність, що спрямована на контролювання й примирення різних інтересів (Б. Крік — Англія), а А. Котрел вважає саме Англію, «британську соціальну формацію», втіленням цієї мети — «органічним ідеологічним цілим».

У європейській політології (втім не лише європейській) значне місце займають проблеми плюралістичності політичного процесу. При цьому ставлення до плюралізму неоднозначне. Наприклад, К. Вольф та Г. Маркузе вважають його засобом виправдання відчуження. Проте переважна більшість політологів вбачають у плюралістичних принципах запоруку становлення більш досконалих політичних систем. Значний внесок у розробку проблем належить Дж. С. Міллю, Г. Ласкі (Англія), О. фон Гірке, Е. Френкелю (Німеччина) та ін. Прибічники плюралізму вбачають у ньому механізм легітимації різнорідних інтересів у суспільстві, регулювання конфліктів між цими інтересами, стабілізації соціального організму, засіб інституалізації каналів впливу на політичні інститути держави всіх суспільних груп. Одним з напрямків розробки теорії плюралістичного суспільства стала концепція «корпоративної держави» й корпоративізму в цілому (Г. Кремендаль, Ж. Лембрух), яка особливо популярна в Англії. Корпоративна держава, заснована на засадах «ліберального корпоративізму», характеризується наявністю специфічних корпоративних інститутів, що складаються з представників зацікавлених груп та уряду і мають делеговану відповідальність. Маються на увазі різні консультативні комітети та інші форми зв’язку з державою, система функціонування позапартійного представництва угруповань великого бізнесу, профспілок та ін. При цьому передбачається піднесення управлінської ролі держави. Найважливішою функцією всіх цих інститутів корпоративної держави в цілому вважається запобігання конфліктам, їх врегулювання. У той же час чимало і політиків, і політологів досить упереджено ставляться до ідеї корпоративної держави, вбачаючи в ній тенденцію до тоталітаризму. В цілому ж політичний плюралізм у сучасному ліберально-демократичному суспільстві вважається основою збереження таких демократичних цінностей, як свобода, рівність, справедливість, появи нових можливостей участі широких верств громадян в управлінні суспільством і прийнятті політичних рішень. Саме на цій основі плюралістичне суспільство ототожнюється з гуманістичним і демократичним. У той же час і в плюралістичному суспільстві існує чимало проблем, які теж досліджує європейська політологія.

Таким чином, сучасна європейська політологія розвивається як важлива складова світової політичної науки. І хоча протягом тривалого часу після Другої світової війни вона із згаданих вже причин розвивалася під значним, де в чому визначальним впливом політології американської, вона відзначається і власним доробком, і певною різноманітністю традиційних національних шкіл. Ніякою мірою не заперечуючи процеси інтернаціоналізації суспільної думки, науки зокрема, є всі підстави прогнозувати подальше відродження її самобутності та оригінальності в загальному контексті ідейного та наукового самовизначення Європи і поступового відходу в минуле «епохи американізму».

Див. також Американська політологія, Політологія, Система політичної науки.