Загальна декларація прав людини 1948

Загальна декларація прав людини 1948 — акт ГА ООН, яким визначаються основні права і свободи людини, що підлягають загальному дотриманню. Прийнята ГА ООН 10 грудня 1948 р. на розвиток і у порядку конкретизації Статуту ООН, відповідно до якого держави зобов’язалися співробітничати у сфері «...поваги до прав людини і основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови і релігії» (ст. 1).

Загальна декларація прав людини складається з преамбули і 30 статей. Вона включає природні права особи, громадянина, політичні і соціально-економічні права. Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах, зазначається у ст. 1 Декларації. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти один щодо одного в дусі братерства. Далі проголошується рівність прав і свобод людей незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися жодного розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить (ст. 2). Як визначальне закріплене право людини на життя, свободу і на особисту недоторканність (ст. 3). Виходячи з цього, ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують його гідність, ставлення і покарання (ст. 5). Ст. 7 передбачає рівність усіх людей перед законом, їх право на рівний захист законом. Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, що надані конституцією або законом (ст. 8).

Кілька статей Загальної декларації прав людини (9—11) стосуються прав людини, пов’язаних з їх відносинами із судово-слідчими органами. Тут, зокрема, говориться, що кожна людина, звинувачена у вчиненні злочину, вважається невинною доти, доки її провина не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту. У ст. 12 зафіксовано, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте і сімейне життя, посягання на недоторканність його житла, на таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право вільно пересуватися та обирати собі місце проживання у межах будь-якої держави, має право залишати будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повертатися до своєї країни (ст. 13). Важливе значення має ст. 15, що закріплює право кожної людини на громадянство. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права його змінити. Політичним правом також є право на свободу переконань і на вільне їх виявлення (ст. 19), свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20), участь в управлінні своєю країною через безпосередньо або вільно обраних представників (ст. 21).

У Декларації закріплені також такі соціальні права, як право на соціальне забезпечення (ст. 22), працю і вільний вибір роботи (ст. 23), відпочинок і дозвілля (ст. 24). Відповідно до ст. 25 кожна людина має право на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку, втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. Йдеться, крім того, про права людини на освіту, на вільну участь у культурному житті суспільства, наук, прогресі (ст. 26—27). Гарантіями зазначених прав є право людини на соціальний і міжнародний правопорядок, при якому права і свободи, викладені у Декларації, можуть бути повністю реалізованими.

Поряд з правами Загальна декларація прав людини містить і обов’язки людини перед суспільством. У ст. 29 зазначається, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Загальна декларація прав людини не має обов’язкової юридичної сили. Але вона має велике морально-політичне значення. Її ратифікувала переважна більшість країн світу, в т. ч. Україна. Декларація стала програмою співробітництва держав щодо захисту прав людини, сприяла прийняттю міжнародних пактів про права людини (1966) та інших важливих міжнародно-правових документів правозахисного характеру, її покладено в основу національного законодавства з прав людини і громадянина.

Див. також Декларація.