Загальна декларація прав народів 1976

Загальна декларація прав народів 1976 (Алжирська декларація) — неформальний акт кодифікації прав народів з метою сприяння їх визнанню суб’єктами міжнародного права. Прийнята 4 липня 1976 р. Міжнародною неурядовою конференцією, скликаною в м. Алжирі міжнародними неурядовими організаціями — Міжнародним форумом на захист прав і визволення народів та Міжнародною лігою на захист прав і визволення народів. Останні були створені з ініціативи італійського громадського діяча Л. Бассо у розвиток ідеї англійського філософа Б. Рассела про створення міжнародних трибуналів громадськості для розгляду грубих порушень прав народів [перший такий трибунал було проведено 1966 р. в Лондоні з проблем війни у В’єтнамі, а другий — у Римі (1974) і Брюсселі (1976) з проблем Латинської Америки]. Проект Декларації було підготовлено групою відомих учених-юристів з різних країн (Г. Абі-Сааб, Р. Кассен, П. Феррарі Браво, П. Фої, Л. Матарассо, Ф. Ріго, Ж. Сальман). Їх включили до групи за результатами спеціального міжнародного конкурсу, оголошеного одним з найавторитетніших американських юристів-міжнародників Р. Фолком. Декларація складається з преамбули та 30 статей, об’єднаних у 7 розділів, у яких міститься докладно розроблена система прав народів. У преамбулі проголошено, що «всі народи світу мають рівне право на свободу, право чинити опір будь-якому іноземному втручанню і самостійно обирати свій уряд, право, якщо вони поневолені, боротися за своє визволення, право отримувати допомогу у своїй боротьбі від інших народів».

У розділі І «Право на існування» визначено такі права народів: право на існування (ст. 1); право на повагу їхньої національної і культурної ідентичності (ст. 2); право на мирне користування своєю територією та на повернення її в разі вигнання (ст. 3). Проголошено також, що ніхто не може піддаватися знищенню, тортурам, переслідуванням, депортаціям, вигнанню з причини національної або культурної належності або бути поставленим у такі умови існування, які підривали б ідентичність і цілісність народу, до якого він належить (ст. 4). У розділі II «Право на політичне самовизначення» зазначено такі права: всі народи мають невід’ємне та невідчужуване право на самовизначення і визначають свій політичний статус без будь-якого зовнішнього втручання (ст. 5); усі народи мають право на опір будь-якому колоніальному, безпосередньому або опосередкованому пануванню та всім расистським режимам (ст. 6); усі народи мають право на демократичний режим, що представляє всіх громадян незалежно від раси, статі, релігії, кольору шкіри, спроможний забезпечити ефективну повагу прав людини та основних свобод для всіх громадян (ст. 7). У розділі III «Економічні права народів» визначено такі їхні права: всі народи мають виключне право на свої природні багатства й ресурси, на повернення пограбованих багатств та відшкодування несправедливо сплачених сум (ст. 8); усі народи мають право брати участь у науковому і технічному прогресі, який є частиною загальної спадщини людства (ст. 9); усі народи мають право на справедливу оцінку своєї праці і здійснення міжнародного обміну на рівних і справедливих умовах (ст. 10); усі народи мають право встановлювати економічну і соціальну системи за власним вибором та йти своїм шляхом економічного розвитку вільно і без будь-якого зовнішнього втручання (ст. 11); зазначені економічні права повинні використовуватися в дусі солідарності між народами світу і з належним урахуванням їхніх відповідних інтересів (ст. 12).

У розділі IV «Право на культуру» окреслено такі права: усі народи мають право розмовляти своєю мовою, зберігати й розвивати національну культуру, збагачуючи тим самим культуру всього людства (ст. 13); усі народи мають право на свої художні, історичні та культурні багатства (ст. 14); усі народи мають право не піддаватися впливу чужої їм культури (ст. 15).

У розділі V «Право на навколишнє середовище та спільні ресурси» визначено, що всі народи мають право на збереження, захист та поліпшення свого навколишнього середовища (ст. 16); усі народи мають право на використання спільної спадщини людства, такої, як відкрите море, морське дно,космічний простір (ст. 17). Спеціально обумовлено, що при використанні цих прав усі народи зобов’язані враховувати необхідність узгодження потреб свого економічного розвитку з вимогами солідарності між усіма народами світу (ст. 18).

У розділі VI «Права меншин» визначено, що у випадку, коли будь-який народ становить меншість у межах тієї або іншої держави, він має право на поважання своєї ідентичності, своїх традицій, мови і своєї культурної спадщини (ст. 19). Представники меншин повинні користуватися такими ж правами, що й усі інші громадяни держави, без будь-якої дискримінації і на основі рівності брати участь у громадському житті країни (ст. 20). Спеціально обумовлено, що здійснення цих прав має відбуватися за належної поваги до законних інтересів усього суспільства і не призводити до замаху на територіальну цілісність та політичну єдність держави остільки, оскільки остання будує своє життя згідно з принципами, викладеними в даній Декларації (ст. 21).

У VII розділі «Гарантії і санкції» визначено: будь-яке ухилення від положень Декларації є порушенням зобов’язань щодо всього світового співтовариства (ст. 22); будь-яку спричинену порушенням даної Декларації шкоду має повністю відшкодувати той, хто її завдав (ст. 23); будь-яке збагачення на шкоду народу, досягнуте внаслідок порушення положень Декларації, повинне тягти відшкодування одержаного таким чином прибутку. Ті ж наслідки повинні мати місце для всіх надприбутків, отриманих за допомогою іноземних інвестицій (ст. 24); усі нерівноправні договори, угоди або контракти, здійснені всупереч основним правам народів, не матимуть чинності (ст. 25); зовнішні фінансові борги, якщо вони стають надмірними та нестерпними для народів, не підлягають вимозі їх повернення (ст. 26); найтяжчі посягання на основні права народів, особливо на право їх існування, є міжнародним злочином, що тягне індивідуальну кримінальну відповідальність їх організаторів (ст. 27); усі народи, основні права яких грубо нехтуються, мають право примусити рахуватися з ними за допомогою політичної або профспілкової боротьби і навіть, як крайній засіб, вдатися до сили (ст. 28); визвольні рухи повинні мати доступ до міжнародних організацій, а їх комбатанти користуються захистом норм міжнародного гуманітарного права (ст. 29); поновлення основного прав народів у разі їх грубого нехтування є обов’язком, який покладається на всіх членів міжнародного співтовариства (ст. 30).

Запропонована в Декларації система прав народів розглядається як певна програмна основа утвердження в міжнародному праві прав і обов’язків народів як головних акторів майбутнього світового порядку. Він бачиться побудованим на ідеалах Г. Гроція, які за своєю сутністю характеризуються визначальною роллю народів в організації міжнародного співтовариства і підпорядкованістю позитивного міжнародного права принципам справедливості і гуманізму. Ці ідеали вже давно перестали бути предметом лише філософських узагальнень, а перейшли на рівень їх втілення у практику міжнародних відносин. Свідченням цього є насамперед Статут ООН, що саме й вимагає від усіх народів Об’єднаних Націй «створити умови, за яких можна додержуватися справедливості і поваги до зобов’язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права» (преамбула) і підтримувати мир та безпеку «у згоді з принципами справедливості і міжнародного права» (п. 1 ст. 1). У процесі кодифікації міжнародного права дедалі наполегливіше утверджується лінія на визнання прав народів і поширення принципів справедливості та гуманізму на нові сфери міжнародного співробітництва. Особливо це стосується створення нового світового економічного порядку, досягнення екологічної безпеки, дотримання за будь-яких обставин гуманітарних норм міжнародного права, забезпечення прав і свобод людини тощо. Отже, основне значення Декларації 1976 р. полягає в тому, що вона, за висловом одного з її творців Л. Матарассо, «...перемістила центр ваги міжнародного права з індивіда держави — якогось гіпертрофованого індивіда, іноді такого собі Молоха або Хроноса, який пожирає своїх власних дітей, — на народ». У цій Декларації йдеться про фундаментальні права народів, без яких існування їх як таких взагалі неможливе. Це найрадикальніший у доктрині міжнародного права підхід до утвердження прав народів як окремих категорій цього права, тоді як інші підходи ґрунтуються на тому чи тому поєднанні і навіть ототожненні прав народів з правами людини.