Закони про тимчасовий державний устрій України

Закони про тимчасовий державний устрій України — постанови державної влади, що виконували роль тимчасової конституції Української Держави з 29 квітня по 14 грудня 1918 р. Формально ухвалені власноручно гетьманом і головою уряду, якого у дійсності ще не було, а фактично написані під диктовку окупаційної влади. Визначали компетенцію гетьмана, Ради Міністрів, Генерального суду, церкви, права і обов’язки громадян та законодавчу процедуру. Гетьман ставав верховним правителем Української Держави, без його санкції жоден закон не набирав сили, він призначав отамана Ради Міністрів, формував і скасовував Кабінет Міністрів у повному складі, призначав і звільняв інших вищих посадових осіб, керував закордонними справами, ставав верховним воєводою армії і флоту, оголошував на тій чи іншій території військовий, осадний або надзвичайний стан, відав помилуванням засуджених, податковою політикою тощо. Рада Міністрів і члени уряду отримували право і обов’язок координувати діяльність окремих відомств і відповідати перед гетьманом за загальний стан державного управління, за свої власні вказівки, а за порушення підлягали цивільній і карній відповідальності. Генеральний суд проголошувався вищим охоронним і захисним закладом і водночас вищим судом України у справах судових та адміністративних. На нього покладались також обов’язки опублікування законів. Голова Генерального суду, як і всі інші генеральні судді, призначався гетьманом. Спеціальний розділ «Права і обов’язки українських козаків і громадян» насамперед наголошував не на правах, а на обов’язках населення захищати режим, сплачувати податки і мито та відбувати інші повинності. Далі названий документ стверджує: 1) право на недоторканність особи («ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як у черзі, законом визначеній; ніхто не може бути затриманий під стражею, крім як у випадках, законом визначених; ніхто не може бути судимий і покараний, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами»); 2) право на недоторканність житла («...оселя кожного недоторканна. Робити обшукання й виїмку у будинку без згоди його господаря можливо не інакше, як у випадках і порядку, законом визначених»); 3) право на вільне обрання місця мешкання і працю, («придбати і відчужувати майно і без заборони виїжджати за кордон Української Держави»); 4) право на зібрання («українські козаки і громадяни мають право робити зібрання в межах, не шкідливих законам, мирно і без зброї»); 5) свободу слова і друку («кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами»); 6) право на об’єднання у громадські організації («українські козаки і громадяни мають право гуртувати громадян і спілки в межах не противних законам»); 7) свободу віросповідання («всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно свобідним відправленням їх віри і богослужінням по обряду оної»). Але «первенствуючою в Українській Державі» визнавалась православна християнська віра.

Закони проголошувались обов’язковими для всіх українських громадян і перебуваючих на території України чужоземців. Усі вони підлягають опублікуванню і до обнародування чинності не набували. Незнання закону не позбавляло винного відповідальності за його порушення. Проекти законів розроблялись у міністерствах, обговорювались і схвалювались на засіданнях Ради Міністрів, а потім передавались на затвердження гетьману. Право офіційного тлумачення законів надавалось членам уряду, але таке тлумачення підлягало попередній ухвалі Кабінетом Міністрів. У грудні 1918 р. Закони про тимчасовий державний устрій України були скасовані Директорією.