Законодавча влада

Законодавча влада — одна з гілок єдиної, але поділеної функціонально державної влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їх об’єднань за допомогою законів і правових актів (рішень), які приймаються представницькими органами влади (парламентом, радою). В інституційному розумінні законодавча влада виступає системою державних закладів, які мають право приймати закони, обов’язкові для всіх громадян та їх об’єднань, а також для інших державних органів. У правовій державі законодавча влада приймає тільки такі закони, які не суперечать основному законові — конституції даної держави.

Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні джерела: вона народилася як противага самовладдю й сваволі правителя. Ще Платон говорив, що бачить близьку загибель тієї держави, в котрій закони не мають сили й перебувають під будь-якою і будь-чиєю владою. Розвиваючи цю думку, учень Платона Арістотель дійшов висновку, що там, де відсутня влада закону, немає місця будь-якій формі державного ладу. Передові представники буржуазної політичної думки (Монтеск’є у Франції, Локк в Англії та ін.) протиставили феодальній сваволі правителів, феодалів непорушність закону й тим самим зробили свій внесок у становлення теорії законодавчої влади і правової держави. В Україні за декілька років до висновків, які зробив Монтеск’є щодо поділу влади, Пилип Орлик у проекті Конституції України обґрунтував необхідність поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, чітко визначив роль і завдання законодавчої влади як вищої політичної влади в суспільстві. Демократичні політичні мислителі України Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та інші піддали різкій критиці беззаконня царизму в Російській імперії і зробили значний внесок у розвиток теорії законодавчої влади і правової держави.

Найважливішим принципом законодавчої влади є обов’язкова відповідність будь-якого закону чи рішення, які вона приймає, конституції даної держави, в якій закріплені і гарантовані основні права і свободи громадян та їх об’єднань. Тому законодавча влада зобов’язана керуватися при виробленні й прийнятті законів щонайменше трьома основними принципами. Перший принцип — відповідність закону праву. Сутність його полягає в тому, що будь-який закон, прийнятий законодавчою владою, мусить бути правовим, конституційним (не суперечити конституції). Право ж містить у собі сенс правильного, справедливого. Коли справедливість закріплюється нормами права, вона стає законом. Отже, закон — це лише юридична форма права. Другий принцип — пріоритетність і верховенство права, тобто право є невід’ємною властивістю людини, нації, народу, воно ніким не надається й ніким не може бути відчуженим. Третій принцип — формальна рівність. Цей принцип вимагає визначення права, як рівного для всіх виміру свободи. Принцип формальної рівності припускає для законодавчої влади лише одне — закріплення в законі однакових стартових можливостей для кожного громадянина.

Таким чином, законодавча влада повинна приймати такі закони й рішення, які відповідають змістові прав, закріплених в основному законі — конституції держави. Практично цим і вимірюється ефективність діяльності законодавчої влади в будь-якій державі. І чим більше закони відповідають змістові прав, закріплених у конституції, тим вищою є ефективність діючих законів, і, навпаки, закони, які не відповідають конституції, суперечать її змістові, є або неефективними, або не діють зовсім.

Див. також Поділ влади, Тріада влади.