Західноукраїнська Народна Республіка

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) — державне утворення, яке виникло на західних теренах України 13 листопада 1918 р. на місці проголошеної трьома тижнями раніше Української Держави. Назване утворення фіксувалося в ухваленому в цей день Українською Національною Радою Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. Габсбурзька імперія розвалилась остаточно, а на карті Європи з’явились незалежні Австрійська республіка (12 листопада), Західноукраїнська Народна Республіка (13 листопада), Чехословацька Республіка (14 листопада), Угорська Республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і слов’янів (1 грудня). Частина земель колишньої монархії увійшла до відродженої у цей час Польщі, до Румунії та Італії. ЗУНР стала на уламках Австро-Угорщини одним із перших державних утворень. Згаданий Основний закон від 13 листопада — це невеличкий документ з п’яти артикулів. У першому з них закріплювалась назва нової держави, у другому — її кордони, у третьому — державна суверенність, у четвертому — державний устрій, у п’ятому — герб. Державна територія ЗУНР охоплювала землі, населені переважно українцями і означені на етнографічній карті австрійської монархії, складеної у Відні у 1855 р. бароном Карлом Чернігом, тобто кордони республіки включали коронні краї й округи Сх. Галичини до р. Сян з Лемківщиною на Низьких Бескидах, що на заході від неї, відповідні капітанти Пн.-Зх. Буковини зі Сторожинцем, Чернівцями і Серетом з містами Спиш, Шариш, Земплин, Уг (Унг), Берег, Угоча і Мармориш (Марморош). Ці землі і справді складали історичну етнографічну українську область в Австро-Угорщині.

Єдиним джерелом державної влади ЗУНР проголошувався народ, який на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального права без різниці статі, національності і віросповідання мав обрати у майбутньому Установчі Збори ЗУНР, а до цього реалізував свою волю через Українську Національну Раду як законодавчий і Державний Секретаріат як виконавчий орган. Гербом ЗУНР був золотий лев на синьому тлі, обернений у правий бік. Опису прапора артикул не давав, хоч і називався «Герб і прапор». Але ЗУНР, як і всі інші незалежні держави й території колишньої Габсбурзької імперії, ще не стали міжнародно визнаними, і їх подальша доля могла скластися по-різному, бо крапки на підсумках Першої світової війни поки що поставлено не було.

Обопільне прагнення до державного об’єднання всіх українських земель усе більш давалося взнаки у практичних діях Директорії та керівництва ЗУНР. Це досить чітко випливало з підписаного В. Винниченком, П. Андрієвським, Ф. Швецем та С. Петлюрою, з одного боку, та Л. Цегельським і О. Левицьким — з іншого, у Фастові Передвступного договору між УНР і ЗУНР «Про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю». Це відбулося 1 грудня 1918 p., тобто тоді, коли П. Скоропадський ще перебував у Києві, а Директорія тільки розпочала збройну боротьбу за відновлення УНР. Згідно з названим документом ЗУНР заявляла про свій намір «відмовитись від незалежності і увійти з усією територією і населенням як складова частина державної цілості в УНР, а остання — про свій намір прийняти територію і населення ЗУНР до свого складу та створити у найкоротший термін неподільну державну одиницю». Слід підкреслити, що повноважні представники Ради державних секретарів ЗУНР «з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними і соціальними різницями окремішності життя на своїй території й її населення» зазначили в названому документові право ЗУНР на територіальну автономію, межі котрої мали встановити у майбутньому компетентні законодавчі та виконавчі органи обох республік. Поки на Наддніпрянщині тривала боротьба Директорії з гетьманом, у ЗУНР розгортався процес державотворення, гідно із законом від 4 січня 1919 р. Українська Національна Рада обрала з числа своїх членів Виділ з 9 осіб (десятим був президент Ради — Є. Петрушевич, а його заступником вважався найстарший з 9 названих членів Виділу), до компетенції якого входило формування уряду, призначення найвищих урядових та військових осіб, оприлюднення законів, право амністії й помилування. За деякими джерелами, крім Виділу, існувала ще й президія Національної Ради у складі Президента, чотирьох його заступників, двох секретарів і заступника секретаря. За два тижні до початку роботи Паризької мирної конференції, на якій мала розглядатися доля країн переможеного Четверного союзу, у т. ч. і земель колишньої Австро-Угорщини, Українська Національна Рада згідно з ідеями, висловленими у фастівському договорі, на урочистому засіданні у Станіславі 3 січня 1919 р. одноголосно вирішила з’єднати ЗУНР і УНР «в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку» і доручити Державному Секретаріатові негайно розпочати переговори з Київським урядом з цього приводу. У рішенні зазначалося, що до скликання Установчих Зборів об’єднаної республіки законодавча влада на території ЗУНР здійснюється Національною Радою, а виконавча — Державним секретаріатом. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі відбувся акт творення єдиної Соборної України, що скріплювалось спеціальним Універсалом УНР. Злука здійснювалась на умовах, зазначених у фастівському договорі від 1 грудня 1918 р. та станіславському рішенні Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. Наддністрянщина (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянщина повинні були стати частинами єдиної самостійної Великої України. Але у зв’язку із загарбанням Пн. Буковини і Закарпаття румунами і чехами кордони ЗУНР охоплювали фактично лише Сх. Галичину. Державної самостійності українськими буковинцям і закарпатцям досягти тоді так і не вдалося, хоча на багатьох вічах чи всенародних зборах у кінці 1918 — на поч. 1919 р. і ті, й інші чітко висловлювали свою волю до національного і державного самовизначення та приєднання до Соборної України. Злука УНР і ЗУНР, втім, виявилась штучним утворенням і мала зовнішньо-демонстративний, пропагандистський, а не справді державний характер. Навіть у перші місяці це була навіть не федерація, а конфедерація, в якій кожний її член жив власними турботами, тобто сам по собі. Директорію роздирали більшовики і білогвардійці, а Національну Раду — поляки і румуни. Перша шукала союзу з поляками, а друга — з білогвардійцями, тобто з ворогами один одного. Ситуація у стосунках УНР — ЗУНР загострювалась у міру все більшого зосередження влади і там, і там у одних руках. Два диктатори — занадто для однієї держави. С. Петлюра не бажав ділити владу з легітимним диктатором ЗУНР Є. Петрушевичем, не визнавав його «уповновласненої» посади і всіляко прагнув повністю підпорядкувати Галичину. Це, звичайно, викликало відповідну реакцію. Диктатори ставились один до одного нетерпимо. Численні поразки восени 1919 р. переслідували і ту, й іншу сторони. Спочатку Є. Петрушевич, а за ним і С. Петлюра виїхали за кордон. Соборна Українська держава припинила своє існування.

Див. також Українська Народна Республіка доби Директорії, Директорія.