Ідеократія

Ідеократія (від грец. ιδεα — поняття і χρατος — влада) — верства професійних ідеологів, що культивують залежність суспільної свідомості від ідеології. Проблема ідеократії (ідеологічної бюрократії) виникає водночас з конституюванням ідеології як системи засобів духовного (ідейного) впливу на людей з метою заздалегідь запрограмованого формування способу їх думки і поведінки. Зміст ідеократичної діяльності (пропаганда, інформування, навіювання, менторство, маніпулювання тощо) визначається природою і характером ідеології як сукупності ідей, що відбивають інтереси конкретних соціальних спільнот та політичних угруповань. Серед численних інтерпретацій ідеології, починаючи з Ф. Бекона, Е. Б. Кондільяка і особливо Дестюта де Трасі до сучасних її теоретиків (К. Мангейм, А. Козер, Ю. Хабермас, Р. Арон), найпоширенішим є її трактування як впливового, але виключно суб’єктивного чинника, який відіграє «службову роль» щодо соціального суб’єкта. Відповідно до певних суспільних завдань ідеократи виконують охоронні, захисні, оцінні, пізнавальні, виховні, інтерпретуючі та інші функції. Серед них особливо виділяються функції легітимації існуючого суспільного ладу, інтеграції людей навколо запрограмованої системи цінностей.

Ідеократія як суспільне утворення має свої структурні рівні (ідеократична еліта, працівники ідеологічного апарату, теоретики — ідеологи, ідеологічний актив, пропагандисти тощо), реалізує свої функції за допомогою різноманітних інститутів (інформаційно-пропагандистська інфраструктура). Користуючись особливою прихильністю можновладців, привілейована ідеократична верства зрощується з системою мас-медіа, перетворюється на дійову політичну силу. К. Поппер порівнював вплив ідей з фізичною силою, зазначав, що вірить «у владу ідей, включаючи владу ідей помилкових та перекручених».

Політична наука особливу увагу приділяє з’ясуванню практичної ефективності ідей та дієвості ідеократичного чинника. К. Фрідріх наголошує на тому, що ідеологія нерозривно пов’язана з політикою, поза ідеями ніякі політичні дії не відбуваються. Ю. Хабермас, який розглядає ідеологію як різновид містики, також визнає, що вона «практично обґрунтована», переслідує практичні цілі. Теза про те, що ідеологи (ідеократи) обслуговують потреби політичних структур — одна з найпоширеніших у політологічній літературі. Оскільки ідеологія керує політичними діями і спрямовує їх, її можна визначити як систему політичних переконань, незалежно від того, чи є вони революційними, реформістськими або консервативними (М. Селігер, «Ідеологія і політика»). Ідеологія як феномен суспільно-політичного життя існує як у міжнародному масштабі (планетарні ідеологічні центри), перетворюючись на «глобальну систему інтерпретації історико-політичного світу» (Р. Арон), так і на локально регіональних рівнях. Особливо виразно діяльність ідеократії проявляється в тоталітарних, «закритих» суспільствах, за умов жорсткого ідеологічного монополізму. Втім її вплив відчувається і в період національного ренесансу, боротьби за незалежність, коли актуалізується проблема етнічного відродження, інтегративної загальнонаціональної ідеї (реідеологізація). У міру політичної плюралізації та загальної демократизації суспільства, запровадження парадигми «ідейного ринку» відбувається диференціація ідеологічної еліти, вона перестає бути урядово-монопольною, розпадається на різноманітні ідеологічні угруповання консервативних, ліберальних, лібертарних, «лівих», радикальних та інших типів.

Див. також Ідеал політичний, Ідеологія політична.