|
Імператор (лат. imperator — повелитель, полководець) — титул деяких монархів, вищий порівняно з королем або царем. Спочатку цим титулом іменували полководців-переможців у республіканському Римі (509—27 до н. е.): надавався сенатом або військом. З ліквідацією республіканського правління і переходом до монархії, починаючи з Августа (63 до н. е. — 14 н. е.), імператором офіційно називали правителів Римської імперії. Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. титул імператора зберігся на Сході, у Візантії; на Заході він був відновлений Карлом Великим, якого у 800 р. проголосили римським імператором. Від 962 р. германські королі, які захопили Пн. Італію, стали йменувати себе імператорами Священної Римської імперії германської нації. З 15 ст. титул імператора цієї імперії майже безперервно залишався за австрійськими монархами. 1721 p., після Ніштадського миру, титул імператора прийняв російський цар Петро І. Усі наступні російські царі теж іменувалися імператорами. У 1804 p. імператором Франції проголошено Наполеона Бонапарта. З об’єднанням Німеччини (1871) прусський король був проголошений імператором германським. 1876 р. англійська королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії. Італійський король з 1936 р. носив титул імператора Абіссінії. Імператорами проголошували себе правителі Бразилії, Гаїті, Ефіопії, Мексики, Сіаму та ін. Титул існував у Китаї до революції 1911 р. У Японії існує донині.
|
|
