Індії Стародавньої політична думка

Індії Стародавньої політична думка — параполітологічні вчення народів, що населяли Індостан, починаючи із серед. 2 тисячол. до н. е. (тобто від приходу до Індії аріїв). Викладались у Ведах (знаннях) — Рігведі, Самаведі, Яджурведі та Атхарваведі, а у 7—3 ст. до н. е. — у дхармасутрах (кодексах поведінки) Гаутами (Будди), Апастамби, Васіштхи, Баудхаяни та ін. Для ведійського періоду характерна релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, найяскравішою рисою якої стало виправдання «встановленого богом» інституту кастового ладу. Поділ Брахмою людей на панівні касти брахманів (священнослужителів) і кштаріїв (вояків), неповноправні касти вайшіїв (землеробів) і шудрів (слуг) та повністю безправних «позакастових» недоторканних — головна ознака всієї давньоіндійської параполітичної думки. Інші її риси збігаються з уже розглянутими системами — обожнення світоустрою, божественне коріння державної влади; небесне походження закону тощо. Ознак єгипетських маат набуває в Індії ріта, виконання вимог якої забезпечують з допомогою дхарми (закону, чеснот, мораль них настанов) боги Варуна і Мітра. Незабаром ріту витискує закон карми, що ставить особу у цілковиту залежність від її дій і поведінки. Наступна ведійська література (брахмани, араньяки, упанішади) обґрунтовує вже панування одного безликого космічного абсолюту — Брахми — і поділяє владу на духовну і світську (царську), а у дхармасутрах подекуди формуються навіть вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати за першоелементи теорії державного управління.

Всесилля брахманізму почав підривати Будда (563—483 до н. е.), вчення якого було узагальнене і доповнене послідовниками у текстах «Трипітаку» (5—3 ст. до н. е.), Ашвагхоші (1 ст. н. е.), Ар’я Шури (4 ст. н. е.) та ін. У центрі буддизму — проблема буття особистості, заперечення святості кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (окрім рабів), ненасильства, потяг до республіканізму. Він відкидав брахманістичні погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні, а те, що згодом стало називатись політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав другорядним і навіть низькопробним. Сам же Будда став в Індії засновником «науки про праведність». Ще один опонент брахманізму — джайнізм — еволюціонував поряд з буддизмом, хоча писемно його доктрини зафіксовані лише у 5 ст. н. е. Джайністи (Джінасена, Гунабхадра та ін.) поширювали раціоналістичні концепції походження суспільства і держави, підривали віру в божественність влади, переслідували мету оволодіння світом через ахімсу — ненасильницькі дії правителів. У вигляді різноманітних раджаніті, раджахарм, раджашастр, нітішастр, данданіті, артхашастр, починаючи ще з 2 тисячол., поширювались уявлення про різноманітні політичні інституції. В історію політичної думки імперії Маур’я увійшли написи царя Ашоки (3 ст. н. е.), які відбивають патерналістичні бачення царської влади («всі люди — мої діти»), прагнення стверджувати владу монарха не на публічно-правових, а на сімейних підставах (цар — батько і мати, державні службовці — няньки, піддані — діти), проповідь релігійної терпимості, засудження насильства у політиці (принцип «завоювання через дхарму»).

У той же час з’являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення «Манавадхармашастра» або «Закони Ману» — міфічного прабатька людей, першого царя, який передав їм божі етико-правові настанови вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо. Власне політичним поглядам присвячується тут лише розділ 7, де йдеться про мету царювання, якості царя, розпорядок його робочого дня, про основи політики у воєнний і мирний час, і частина розділу 9, де формулюються обов’язки царя. «Закони Ману» стали віхою, що означала поступовий відхід індійського суспільства від буддизму і повернення до нової хвилі брахманізму, його відродження, консолідації й звеличення. Починаючи з 2 ст. н. е., цей процес відбивається у відомому літературному зібранні «Махабхарата», дві книги з якого («Бхагавадгіта» та «Шанті-парва») сповнені політичними ідеями про походження влади, республіканського правління, насильство як буденне явище політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких, про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини (верховним богом виступає Бхагавад в образі Крішни). Виразно змальовується кілька версій процесу укладання договору при обранні народом першого царя (чи то Ману, чи то Прітху) при безпосередньому божественному втручанні (чи то Брахми, чи то Вішну), тобто договірна теорія походження держави набуває подальшого розвитку. Наприкінці 1 тисячол. до н. е. і у 1 тисячол. н. е. індійська політична думка еволюціонує у тих же рамках брахманізму у вигляді етико-правових настанов Наради, Васіштхе, Парашари, Яджнавалк’ї, Камандаки та інших мудреців (смріті). Але з причини все більшого самозамкнення Індії, її відчуження від усього іноземного, вони лише узагальнювали і коментували праці попередників.

Див. також Артхашастра, Брахманізм, Буддизм.