Інтелігенція

Інтелігенція (від лат. intelligens — обізнаний; той, що думає, розуміє; розумний) — соціальний прошарок суспільства, професійно зайнятих розумовою (здебільшого складною, висококваліфікованою, творчою) працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві. Як соціальна верства суспільства, інтелігенція розкриває себе у політиці цілеспрямованою діяльністю щодо забезпечення та відстоювання своїх специфічних інтересів. Специфіка останніх та характер прояву зумовлені об’єктивними якостями і характеристиками, притаманними суто інтелігенції. Це, по-перше, соціологічне розуміння інтелігенції як сукупності освічених людей, зайнятих розумовою працею. Воно передбачає складну, неоднорідну структуру цього контингенту (у ньому об’єднані люди різних рівнів — від програмістів комп’ютерних систем до духовних лідерів держави, з різною якістю освіти, різним матеріальним та соціальним становищем, різними пріоритетами). До того ж інтелігенція найбільш ідеологізована. Суперечності в самій інтелігенції сягають особливої гостроти. По-друге, зазначена неоднорідність інтелігенції має тенденцію за певних умов тяжіти до внутрішньогрупового антагонізму. Це пов’язане з тим, що серед різних градацій інтелігенції виокремлюється професійно-соціальна. Розумова праця інтелігенції обслуговує різні потреби різних верств населення. Тому в інтелігенції першого порядку можливо виокремити ті її загони, які необхідні усім однаковою мірою: лікарі, інженери, юристи, офіцери, духівництво, деяка частина т. зв. творчої інтелігенції. Є інтелігенція другого порядку, працею якої забезпечується специфічні потреби в першу чергу і головним чином самої інтелігенції: історики, філософи, соціологи, літературо- і мистецтвознавці, певна частина письменників, композиторів, художників і т. ін. Існує інтелігенція третього порядку: генератори тих основоположних ідей, що зумовлюють діяльність усієї інтелігенції в цілому. Така градація інтелігенції на порядки хоча й умовна, але дозволяє виявити наявність відмінностей у світогляді, життєвих засадах тим, хто належить до різних порядків. По-третє, родовою особливістю інтелігенції є індивідуалізм. Він зумовлений обставинами її формування та буття. Незважаючи на те, що навчання інтелігента здійснюється поточним методом і в колективі, процес його визрівання глибоко індивідуальний, оскільки знання, навички не стільки даються, скільки беруться, це процес творчий, значною мірою залежний від особистості того, хто навчається. Звідси притаманне інтелігентові підвищене почуття особистої відповідальності, його небайдуже ставлення до людей, подій і явищ, виразна яскрава індивідуальність, його намагання «бути не таким, як всі», нелюбов до маси та масового і т. ін. Тому, як це не парадоксально, інтелігент більш «боєздатним» буває здебільшого поодинці, ніж у складі союзу, групи. По-четверте, особливість інтелігенції як похідна від індивідуалізму: загострена любов до свободи, потяг до незалежності. Але необмежена воля прояву власної особистості — це така вимога, здійснення якої дуже жорстко обмежується суспільними умовами. Тому усвідомлення цього факту неминуче призводить інтелігентного одинокого бунтаря до суспільної боротьби за демократичні свободи — слова, друку, зборів і т. ін. У цьому вбачається діалектична суперечність взаємодії інтелігенції та політики.

За нинішніх умов інтелігенція в Україні є своєрідною метаспільнотою, яка в різних своїх проявах різниться і своїм ставленням до влади. Серед сучасної української інтелігенції виділяється певна її частина, позиція якої щодо влади є активно пошуковою. Вона покликана здійснювати функцію амортизації владного тиску на народ. Інша частина інтелігенції, внаслідок її серйозної люмпенізації та маргіналізації, за інерцією продовжує слугувати провідником апаратних директив. І, нарешті, серед значної частини інтелігенції спостерігається відчуження від соціальних, політичних і владних проблем. Загалом у середовищі сучасної української інтелігенції спостерігається стійка тенденція до її прагнення потрапити до складу політико-владних і бюрократичних структур. Для більшості представників інтелігенції участь у вищезазначених структурах є цінністю, якою вони раніше не володіли, а отже, ті, хто зважується на тимчасове або постійне переміщення до владних чи владно значущих структур, зобов’язані опановувати культуру аналізу соціальних процесів, політичні технології, прогнозування соціальних наслідків індивідуальної та колективної політичної діяльності і т. ін. Якщо ж цього не відбувається, інтелігенція перероджується. Завдання політичного просвітництва мас і самої влади є одним з найважливіших завдань сучасної української інтелігенції, оскільки їй потенційно властиві поєднання інтелектуальної діяльності й утвердження етично-моральних норм у суспільно-політичному житті.