Історія політичних і правових вчень

Історія політичних і правових вчень — самостійна наукова та навчальна юридична дисципліна, що досліджує й висвітлює історію виникнення та розвитку теоретичних знань про політику, державу, право, тобто вивчає процес пізнання людьми явищ політики, держави і права на різних етапах історії в різних народів, починаючи з ранньої державності і дотепер. Предметом історії політичних і правових вчень є держава, право й політика в їх ідеологічному відображенні у формі вчень, теорій, ідей, поглядів. Конкретними виразниками політичних, державно-правових вчень, теорій, ідей, поглядів є певні особи — філософи, юристи, політичні і державні діячі. Серцевиною історії політичних і правових вчень є вчення, основоположниками і творцями яких є мислителі — особи (портретний метод), які зафіксували своє ставлення до держави, права й політики у формі вчення, теорії — цілісної системи поглядів зі стійкими, логічними зв’язками.

Вчення про державу — це логічно пов’язана система теоретичних положень про неї, її форми, завдання, зміст діяльності, про походження, сутність, механізм дії, характер влади тощо.

Вчення про право — це логічно пов’язані систематизовані уявлення про правові інститути, співвідношення права й закону, правовідносини, права людини, законодавство, законність тощо. Отже, у центрі уваги історії політичних і правових вчень — концептуально оформлені й логічно цілісні вчення, що акумулюють і відображають думки, інтереси певних станів, класів, груп, прошарків суспільства. Політичне і правове вчення важливо відрізняти від ідей, поглядів на державу, право, політику. Останні можуть бути в історичних, літературознавчих та інших дослідженнях. Що ж до політико-правової теорії (вчення може складатися з кількох теорій), то вона передбачає оперування стрункою системою фундаментальних категорій, спеціальні дослідження їх співвідношення одна з одною та з соціально-політичною і правовою практикою.

У вузькому значенні історія політичних і правових вчень — теорія, вчення, знання, які мають певну (умовну) структуру: конкретно-історичну і теоретичну частини. Конкретно-історична частина — це погляди на сучасні для мислителя чинне законодавство, право, державу, політику, в яких він конкретизовано відображає інтереси свого кола, стану, класу. Теоретична частина — це загальнометодологічні моменти вчення, обгрунтування конкретно-історичних поглядів, їх теоретичне оформлення із запровадженням теоретичних понять, які мислитель вважає провідними і визначальними. Між цими частинами вчення існує діалектична єдність і взаємозв’язок, що не виключає їх відносної самостійності. Завдяки цьому теоретичні категорії, ідеї, формули виходять за межі свого конкретно-історичного змісту і поповнюють теоретичний арсенал людського пізнання, що розвивається (наприклад, поділ права на публічне і приватне, відомий з часів Давнього Риму, було сприйнято наступними поколіннями юристів; теорія правової держави, теорія поділу влади тощо).

Історія політичних і правових вчень — теоретико-історична наука, яка має одночасно теоретичний та історичний профілі. Вона оперує тим же колом юридичних понять, що й теорія держави і права, тобто категоріальний апарат у них тотожний. Але загальна теорія держави і права вивчає загальні закономірності явищ держави і права, аналізує державно-правові інститути та їх принципи, а предметом історії політичних і правових вчень є походження, становлення і зміст основних категорій науки про державу і право. Наприклад, у теорії держави і права вільно користуються поняттям «суверенітет держави». А історія політичних і правових вчень роз’яснює, що це поняття виникло в 16 ст. у Франції і пов’язане з ім’ям Ж. Бодена, та простежує, як це поняття розвивалося упродовж століть і дотепер. На відміну від теорії держави і права, яка подає результати наукового пошуку у вигляді теоретичних узагальнень (що таке держава, право, закон тощо), історія політичних і правових вчень вивчає процес нагромадження людством теоретичних знань про державу і право, збагачення теоретичних уявлень про державно-правові інститути, їх механізми дії, принципи тощо. Історія політичних і правових вчень є немов би історичною частиною теорії держави і права. Але оскільки жодна теорія, хоч би якою вона була вивершеною та об’єктивною, не дає остаточного знання про предмет, то й сучасна теорія держави і права змінюється, збагачується і в широкому розумінні стає складовою частиною історії політичних і правових вчень. Так, марксистсько-ленінська теорія держави і права стала частиною історії політичних і правових вчень.

У історії політичних і правових вчень перехід від однієї теорії до іншої — закономірне явище. Одна теорія дає поштовх до розвитку іншої або відкидає попередню.

Але без знання попередніх теорій жоден вчений, жоден політичний мислитель не може обійтися: він повинен використати теоретичне багатство попередніх поколінь, відмовитися від негативного минулого, щоб його покоління мало майбутнє. Спадкоємність — це розвиток від історії до сучасності, від однієї сучасності до іншої.

Крім того, теорія держави і права вивчає закономірності та особливості єдності і взаємозв’язку конкретних держав, державних установ, правових інститутів тощо у хронологічній послідовності, а історія політичних і правових вчень вивчає ідеї про державу, право, політику тих же історичних періодів, на тлі тієї державно-правової діяльності, у якій вони виникли і сформувалися. Звідси й методи історії політичних і правових вчень: конкретно-історичний і логіко-теоретичний.

Конкретно-історичний метод розкриває історію політичних і правових вчень з усім розмаїттям фактів, подій, що змінюються у хронологічній послідовності. Логіко-теоретичний метод відображає історичний процес у абстрактній, теоретично-послідовній формі. Оскільки на кожному етапі історії минуле й сучасне співвідносяться як «історія — сучасність», то в аксіологічному аспекті існує діалектичний зв’язок історичного й логічного. Історичний метод не можна відривати від логічного, як і логічний — від історичного. Принцип діалектичної єдності історичного й логічного є методологічною основою дослідження як закономірностей виникнення й розвитку вчення, так і закономірних підсумків його історичного руху на певному етапі.

Історичне й логічне діалектично поєднує в собі історико-порівняльний метод і метод порівняльного правознавства. У історії політичних і правових вчень порівняння є синхронним і діахронним. Синхронне порівняння передбачає виявлення об’єктивних закономірностей формування однотипних або схожих ідей у вчених, політичних мислителів різних країн того самого історичного періоду. Діахронне порівняння передбачає вивчення в межах певної країни або регіону генези та еволюції теоретичних уявлень про державу і право впродовж певного історичного періоду. Важливою при такому підході є проблема спадкоємності, новизни в розвитку ідей і теорій.