Київська Русь

Київська Русь, Давня Русь, Давньоруська держава — східнослов’янська держава 9 — першої третини 13 ст. Назва «Київська Русь» уведена дослідниками, а в першоджерелах використовувалося поняття «Руська земля». Київська Русь виникла на власній соціально-економічній і культурній основі у процесі політичної консолідації східнослов’янських племен в умовах постійної загрози з боку сусідніх кочових племен (угорців, хозарів, чорних клобуків та ін.). Початок державотворчих процесів у літописах пов’язується із заснуванням у Середньому Подніпров’ї на території слов’янського племені полян Києва. Навколо нього поступово формувалися, зміцнювалися і ставали більшими та міцнішими міжплеменні об’єднання на чолі з місцевою князівською династією (від Кия до Аскольда і Діра), які в науковій літературі традиційно називають Руссю і Руською землею. Іншим центром політичної консолідації на землях племені ільменських словен став Новгород. Представник новгородської знаті Олег (за легендою родич або воєначальник варязького князя Рюрика) 882 р. об’єднав Київ і Новгород під своєю владою, що і прийнято вважати часом утворення Київської Русі як ранньофеодальної держави. З 9—10 ст. орне землеробство стало провідним на всій території східних слов’ян. Вони займалися також скотарством, мисливством, рибальством, бортництвом. Значного розвитку досягло ремесло, зокрема виробництво металевих знарядь праці. Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. На той час існувало понад 20 міст. За соціальною структурою і правовим статусом населення Київської Русі поділялася на: панівну верству (великі, удільні та місцеві князі; верхівка з дружинників і княжих слуг, згодом бояри; міські багатії; купці — «гості»; вище духівництво); особисто вільну середню верству (вільні общинники — «люди»; ремісники та дрібні торговці; рядове духівництво); феодально залежне населення (смерди, рядовичі, закупи, вотчинні ремісники та ін.) та невільників (холопи, челядь). Окрему групу становили ізгої.

Територія Київської Русі складалася поступово. За часів Олега вона простяглася від р. Рось на півдні до Ладозького та Онезького озер на півночі і від витоків Прип’яті на заході до гирла р. Оки на сході. Ігор, Ольга та Святослав приєднали землі слов’янських племен уличів, тиверців, в’ятичів, Саркел (Білу Вежу на Дону) та Тмуторокань (на Кубані) тощо, а Володимир Великий та Ярослав Мудрий — території волинян, дулібів, білих хорватів, ятвягів, деякі землі Прибалтики тощо. У другій пол. 10 — першій пол. 12 ст. територія Київської Русі розширювалася на південний захід за рахунок витіснення та часткової асиміляції сусідніх кочових племен і на північ шляхом поступової колонізації земель карелів, черемисів, угрів, фінів та ін. Як наслідок територія Київської Русі, до складу якої входили й деякі неслов’янські народи, простяглася від Чорного моря до Фінської затоки Балтійського моря та від Закарпаття до середньої течії Волги. З другої пол. 12 ст. в період феодальної роздробленості почався об’єктивний процес політичної дезінтеграції та виходу окремих князівств з-під влади Києва. Монгольська навала під проводом хана Батия у серед. 13 ст. призвела до втрати державної незалежності Київської Русі та її остаточного розпаду. У політичній історії Київської Русі можна виділити кілька етапів: консолідації державності, що пов’язується з князюванням Олега (882—912), Ігоря (912—945), Ольги (945—964), Святослава (964—972) та Володимира Великого (980—1015); розвитку держави, що найбільше виявився за правління Ярослава Мудрого (1016, 1019—1054), а також Володимира II Мономаха (1113—1146) та Мстислава Великого (1125—1132); поступового розпаду державності за номінального збереження єдності Київської Русі та зверхності великого князя київського, коли найсильніші доцентрові тенденції спостерігалися під час княжіння в Києві Ярополка Володимировича (1132—1139), Всеволода Ольговича (1139—1146), Ізяслава Мстиславича (1146—1154) та Ростислава Мстиславича (1158—1167); занепаду Києва, який почався з розгрому міста 1169 р. військами владимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського і тривав до ординської навали; останній етап характеризувався загостренням міжусобної боротьби та переміщенням центру політичного життя до Галицько-Волинського і Владимиро-Суздальського князівств.

За формою державного устрою Київська Русь була ранньофеодальною імперією, що періодично набувала ознак міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів, а часом перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, пов’язаних складними відносинами сюзеренітету-васалітету і міжкнязівських угод та формальним визнанням єдності Київської Русі і першості великого князя київського.

За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Носієм вищої влади у державі вважався великий князь київський. У 9—10 ст. його повноваження обмежувалися керівництвом військовими походами, організацією охорони кордонів, дипломатичною діяльністю, збиранням данини та здійсненням судочинства. Згодом він став розглядатися як верховний володар і розпорядник усієї землі держави, а до його функцій увійшли будівництво та охорона шляхів, забезпечення спокою в державі, наділення землею і призначення на вищі посади, поширення християнства. Постійним дорадчим органом була княжа рада з числа княжих мужів (верхівки дружинників, великих бояр, вищих церковних ієрархів та ін.), яка пізніше стала називатися боярською думою.

До структури центральних органів влади входили князівські з’їзди — снеми, на яких ухвалювалися найважливіші законодавчі акти, вирішувалися питання війни та миру, державного ладу тощо. У снемах, крім власне князів Рюриковичів, брали участь наймогутніші бояри, вищі церковні ієрархи та інші представники феодальної верхівки. Значення княжих з’їздів стало особливо вагомим у період феодальної роздробленості. Демократичним елементом у системі органів влади було віче. Випадки обрання на віче князів і затвердження рядів, тобто договорів з виборними монархами, можна вважати початками вітчизняного конституціоналізму як державно-правової практики.

Місцеве управління здійснювалося через племінних князів або князів-намісників з числа синів або інших близьких родичів великого князя. На окремих територіях застосовувався десятковий лад. Приблизно з 11 ст. почав здійснюватися перехід до двірцево-вотчинної системи управління, яка поєднувала управління територіями через бояр-вотчинників і через службовців княжого двору (конюших, стольників та ін.), за якими на додаток до основних функцій закріплювалися обов’язки щодо управління окремими територіями. У державному апараті певні владні функції в центрі й на місцях мали воєводи, посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, дітські, отроки, ябедники. Княжі урядовці не діставали утримання з центру, а використовували на свої потреби частину коштів, які збиралися з місцевого населення (принцип кормління).

Органом місцевого самоврядування на селі була верв — спершу родова, а згодом територіальна сільська громада. Члени верви мали спільну власність на землю та сільськогосподарські угіддя, були пов’язані круговою порукою й несли взаємну відповідальність за вчинені злочини та сплату данини. Стрижнем війська були дружини великого князя та дружини його васалів. У разі необхідності організовувалися також народні ополчення, залучалися найманці. Судочинство було невіддільне від адміністративної влади, а суддями були великий князь, інші князі, посадники, волостелі або їхні помічники. Церковні люди підлягали церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополити.

Найважливішими правовими джерелами Київської Русі вважаються звичаєве право, договори Київської Русі з Візантією 10 ст., «Руська правда» та інші акти князівського законодавства (устави, уроки, уставні грамоти тощо). Істотну роль відігравали джерела церковного права, насамперед Церковні статути Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а також джерела іноземного, переважно візантійського, походження: Номоканони (відомі на Русі як кормчі книги), Еклога, Прохірон, «Законъ соудный людьмъ» тощо. Дискусійним є питання про використання у Київській Русі окремих положень римського, скандинавського (варязького) та юдейського (хозарського) права. Занепад Київської Русі пояснюється багатьма причинами. Серед них дослідники називають: часті напади половців та інших кочовиків (з 1061 по 1210 р. половці вчинили 46 набігів на Київську Русь); монгольську навалу; княжі чвари та міжусобиці; ворожі дії владимиро-суздальських князів; неспроможність замирення з Польщею, Угорщиною й Литвою; слабкість державного устрою, брак ідеї української корони; денаціоналізацію та деідеологізацію правлячої верстви, немічність боярства, духівництва й міщанства, брак патріотизму в русів; «демократичний хаос»; несприятливе географічне розташування (відсутність захищених природних кордонів), надзвичайну родючість земель, що притягувала завойовників, тощо. Досвід Київської Русі є важливою складовою загальнолюдської, світової спадщини.

Див. також Київської Русі політична думка.