Китаю Стародавнього політична думка

Китаю Стародавнього політична думка — синтез політичних учень, поглядів та ідей давньокитайських мислителів. Найголовнішою заслугою давньокитайських мислителів є те, що вони чи не першими в історії політичних учень почали відривати їх від міфічного світорозуміння виключно божественних настанов і переводити політичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу, хоч у китайців Небо «контролює» всі події у Піднебесній і проводиться стрижнева ідея про тянь-мін — право Неба на відкликання мандата володаря і передачу його більш гідному. Саме такі протополітологічні вчення характерні для книги історії «Шуцзін», найдавніші частини якої сягають 14—11 ст. до н. е., і книги пісень «Шіцзін» (11—6 ст. до н. е.).

Батьком давньокитайської політичної думки можна вважати Чхоу-гуна (11—10 ст. до н. е.), який розробив формулу зміни династій. За його вченням, мандат володаря Небо надає тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість де (чеснота, благодать, справедливість). Правитель уже сам надає владу наступникам (не обов’язково спадкоємцям) доти, поки в них де не вичерпається. Тоді Небо знову втручається в Піднебесну, вибирає мудреця, сповненого де, і цикл починається знову. Першими ознаками втрати де є аморальність правителя, зневажливе ставлення до підданих, порушення норм справедливості. На стику 8—7 ст. до н. е. Гуань Чжун розробив теорію про два можливі шляхи державного управління: ба-дао — правління, засноване на силі, і ван-дао — правління, засноване на чеснотах. Держава взагалі розглядалась тоді як колишня сім’я, що дуже розрослася. Але найвищого розквіту політична думка у Давньому Китаї досягла у другій пол. 1 тисячол. до н. е. Першим серед перших у цій справі вважається великий мораліст Конфуцій. Другу її течію — моїзм — заснував Мо-цзи (479—400 до н. е.) з однойменним трактатом (4 ст. до н. е.). Найзначнішими його досягненнями є: чітке обґрунтування теорії суспільного договору про виникнення держави; висунення ідеї федеративного устрою, визначення принципів державного управління; практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної структури, концепція поєднання заохочення і покарання як могутнього важеля державного адміністрування; політична доктрина «всезагальної рівновеликості», тобто казарменої рівноправності; започаткування егалітаризму у соціально-політичних відносинах. Провідником третьої течії — легізму (фацзя) — виступив Шан Ян (400—338 до н. е.) з трактатом «Шан цзюнь шу» (4 ст. до н. е.). Держава в його уявленні виступає як абсолютна інституція, найвища мета і вінець діяльності людини, велетенська безжалісна машина примусу, а право, закон — як найліпший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов’язковість для всіх. Основні методи побудови деспотичної держави: матеріальне стимулювання приватних власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять; метод «зрівняння майна», тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород і покарань, де перевага надається покаранням і до того ж жорстоким. Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені у трактаті «Дао-децзін» (3 ст. до н. е.), авторство якого приписується напівлегендарному Лао-цзи (604 до н. е.—?). У цьому вченні Дао — найвищий безликий абсолют, як Брахма в індійців. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і Космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація і всі її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному і підривають природний порядок. Ось чому істинна мудрість — це самітництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою, державою-селом, а народ — безграмотним, неписьменним, недоумкуватим, що дозволить зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції, та «недіяння», тобто інертність адміністрації, створення розумним і проникливим правителем умов для стабільного природного розвитку суспільства без штучного підштовхування природних процесів активністю провідників держави.

Учення про технологію влади, умови мудрого правління, мистецтво адміністрування, критерії вибору на державні посади, контроль над чиновниками розробляв близький до легістів Шень Бу-хай (400—337 до н. е.). Унікальним у його вченні є узагальнення всієї практики державного управління, найдетальніший виклад і класифікація багатотисячної ієрархічно-бюрократичної державної системи за посадами, функціями, фахом, родом діяльності — від тлумача снів і керівника чаклунів до міністра — у трактаті близьких до конфуціанства невідомих авторів «Чжоу-лі» (4—3 ст. до н. е.). Проповідь аполітичності, вільнодумства, себелюбства, засудження держави з усіма її атрибутами й цивілізації взагалі, вихваляння гедонізму та егоїзму, заклики до того, щоб брати від реального, а не потойбічного, життя всі радощі і насолоди, характерні для доктрини близьких до даосизму Ян Чжу (414—334 до н. е.) та Чжуан-цзи (369—286 до н. е.). Неабияке значення мав і трактат «Гуань-цзи» (4—2 ст. до н. е.), якому належить пріоритетна ідея централізованого контролю над економічним життям держави та економічного регулювання. Своєрідним синтезатором легізму, конфуціанства, моїзму і даосизму, тобто принципів сили і авторитету державної влади, мистецтва адміністративного управління, верховенства закону, гуманізму і справедливості, самовдосконалення, взаємної користі, недіяння тощо, виступив Хань Фей (280—233 до н. е.), який створив на цій основі оригінальну філософію права і здійснив спробу перетворити оновлений легізм у провідну течію давньокитайської політичної думки. Але надії його не виправдались: виключна жорстокість правлячого режиму царства та імперії Цінь (3 ст. до н. е.), який спирався саме на вчення фацзя, назавжди підірвала авторитет легізму і він уже ніколи не відроджувався у китайських політичних доктринах.

Див. також Даосизм, Конфуцій, Шан Ян.