Комунікація політична

Комунікація політична — (від лат. communicatio — повідомлення, передача, бесіда, розмова) — процес передачі, обміну політичною інформацією, який структурує політичну діяльність і надає їй нового значення, формує громадську думку і політичну соціалізацію громадян з урахуванням їхніх потреб та інтересів. Вважають, що вивчення комунікації політичної започатковано за часів Платона. Однак у сучасному її розумінні першим звернення до проблеми комунікації політичної є дослідження пропаганди в період Першої світової війни. Фундаментальні ж роботи в цій галузі, так само як і термін «комунікація політична», з’явилися в кінці 40-х — на поч. 50-х pp. Як самостійний напрямок дослідження комунікація політична зумовлена демократизацією політичних процесів у світі, розвитком кібернетичної теорії, виникненням і зростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій.

Засновниками загальної теорії комунікації політичної були представники двох американських наукових шкіл: прихильники так званого кібернетичного напрямку в аналізі соціальних систем (К. Дейч та ін.) і представники структурно-функціонального підходу до вивчення політики (Г. Алмонд, Дж. Коулмен та ін.). Одним із основних засобів першого є контентаналіз, а другий розглядає комунікацію політичну як одну з головних функцій політичних систем. У подальшому ці ідеї було розвинуто і доповнено в працях Ж. Дюрана, Ж.-М. Коттре, Ю. Маккуела, М. Шарло, P.-Ж. Шварценберга та ін. Багато уваги приділяється дослідженню форм і об’єктів комунікації політичної, аналізу засобів передачі повідомлень, їх змісту, а також впливу повідомлень на їх адресатів. P.-Ж. Шварценберг визначає комунікацію політичну як «процес передачі політичної інформації, за посередництвом якого інформація циркулює між різними елементами політичної системи, а також між політичною і соціальною системою». Безперервний процес обміну інформацією здійснюється як між індивідами, так і між тими, хто управляє, і тими, ким управляють, з метою досягнення згоди. В англомовних довідниках комунікація політична визначається як передача змісту, значущого для функціонування політичної системи. У ширшому контексті К. Дейч висловлював думку, що комунікація політична могла б стати осереддям усієї політології.

Виокремлюють такі способи комунікації політичної: через засоби масової інформації та суспільно-політичні організації, неофіційні контакти, особливі комунікативні ситуації або дії, наприклад голосування та ін., комунікацію політичну, як і будь-яку іншу комунікацію, можна зображати за такою схемою: комунікатор — повідомлення — певний канал або засіб передачі — реципієнт (отримувач).

В основу канонічної моделі процесу комунікації політичної покладено відому дослідникам парадигму Г. Лассвелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, відповідна до відповіді на питання: хто повідомляє — про що — як, яким каналом — кому — з якою метою — з яким ефектом? У комунікації політичній, як правило, задіяні слово (писане або проголошене), певний знак, символ, символічні акти, за допомогою яких може передаватися зміст.

У системі політико-комунікаційних процесів можна виділити електоральну комунікацію, яка, подібно до комунікації політичної, пов’язана в сюжетно-тематичному, темпоральному і просторовому аспекті з виборами, плебісцитом, референдумом тощо. У глобальному плані базовою тут залишається ситуація діалогу тих, хто управляє, з тими, ким управляють. Саме акт голосування розглядається насамперед як відповідь тих, ким управляють, на комунікативні дії тих, хто управляє. Одним із сучасних факторів, які впливають на процес електоральної комунікації, є технологія електорального маркетингу.

Розширення уявлень про комунікацію політичну, знання її законів може сприяти (і сприяє) створенню відповідної політичної культури громадян і управлінських еліт, демократизації суспільних відносин.

Див. також Взаємодія політична, Дебати політичні, Дискусія політична, Засоби масової інформації, Інформація, Референдум.