Конституція УНР 1918

Конституція УНР 1918 — одна з українських конституцій, ухвалена Малою Радою 29 квітня 1918 р. Проголошувала державну суверенність, самостійність і незалежність країни, неподільність її території, національно-персональну автономію, можливість широкого місцевого самоврядування. Подвійне громадянство не допускалось. Кожен громадянин УНР мав змогу вийти з громадянства за власною заявою до уряду, але позбавити людину цих прав у примусовому порядку міг лише суд. Актова, громадянська і політична правоздатність і дієздатність особи починалася з 20 років. Рівність громадян УНР проголошувалася незалежною від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового становища. Заборонялося в офіційних актах і справочинстві вживати назви будь-яких титулів. Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Смертна кара, катування та всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувалися. Заборонялось влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. Конституювалися свобода слова, друку, сумління, право на об’єднання в організації, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 років.

Верховним органом УНР мали стати Всенародні збори, які обиралися б загальним, рівним, безпосереднім, таємним і пропорційним голосуванням на 3 роки, з розрахунку один депутат від 100 тис. жителів. Праця депутата, яким міг бути будь-який громадянин з 20 років, не обмежений за законом у своїх правах, оплачувалась, тобто парламент повинен був працювати на професійних засадах. Особа депутата проголошувалась недоторканною. Результати виборів мав перевіряти Генеральний суд. Але свої висновки він тільки передавав би до Всенародних Зборів. Лише останнім надавалось право визнання мандатів недійсними, скасування виборів і визначення місця і часу проведення нових виборів. Передбачався і достроковий розпуск Всенародних Зборів на письмову вимогу трьох мільйонів виборців, дійсність підписів яких встановлювалася судами. Постанову про нові вибори приймали збори, але проведення їх у тримісячний термін покладалось на виконавчу владу. Право законодавчої ініціативи і внесення проектів законів Конституція надавала президії у порозумінні з Радою старшин Зборів, поодиноким фракціям, зареєстрованим Зборами, групам депутатів не менше 30 чол., Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, що об’єднують 100 тис. виборців і більше, і таким самим за кількістю групам громадян, підписи яких підтверджені судами. Проекти повинні були обговорюватись відповідною комісією, а також подаватись до відома уряду і розглядатись Зборами після доповіді комісії. Якщо законопроекти відхилялись, то вони могли бути внесені на наступну сесію, але не на розгляд нового складу Зборів.

Вищою виконавчою владою УНР Конституція проголошувала Раду Народних Міністрів, що мала порядкувати всіма справами, які залишались поза межами діяльності установ місцевого самоврядування або стосувались усієї України, координувати і контролювати діяльність місцевих установ, але не втручатися при цьому до їх компетенції, допомагати їм у випадках лише на їх прохання. Уряд мав діставати свої повноваження від Всенародних Зборів і звітувати лише перед ними. Формування Ради Народних Міністрів покладалось на голову Зборів за порозумінням з Радою старшин, а потім їхні пропозиції вносилися на сесії, де остаточно вирішувались питання про кількість членів кабінету і його спеціалізацію.

Судова влада у рамках цивільного, карного та адміністративного законодавства, згідно з Конституцією, здійснювалась виключно судовими установами, рішення яких не могли змінювати ні законодавчі, ні адміністративні органи влади. Розгляд справ мав бути прилюдним і усним. У окремих, не передбачених законодавством випадках, деякі кари могли визначатись адміністративними органами влади, тобто у позасудовому порядку. Найвищим судовим органом УНР повинен був стати Генеральний суд, який обирався б Всенародними зборами на 5 років, вважався найвищою касаційною інстанцією для всіх судів України і не міг бути судом першої та другої інстанцій або мати функції адміністративної влади. Ця Конституція не стала чинною, бо через кілька годин після її прийняття Центральна Рада була розігнана німецькими окупантами.

Див. також Грушевський М., Конституція, Українська Народна Республіка доби Центральної Ради, Центральна Рада.