Конфуцій

Конфуцій (Кунцзи, Кун Цю, Кун Чжунні, Кун Фуцзи, 551—479 до н. е.) — давньокитайський мислитель, засновник конфуціанства. В 529—501 pp. — засновник і викладач власної школи; 501—497 — державний сановник царства Лу; 497—484 — мандрівний філософ; 484—479 — збирач, редактор і поширювач стародавньої літератури. Головний твір — «Лунь юй» («Бесіди і роздуми»), складений у 5 ст. до н. е. учнями Конфуція, яких налічувалось ще за його життя близько 3 тис. Місце сакрального де тут займає ідеал цзюнь-цзи (государ-син), тобто правитель-мудрець, який втілює лі — досконалі знання ритуалу, вень-культури, демонструє цзінь — поважність, жан — м’якість і поступливість, чжун — вірність і відданість, сяо — повагу до старших, чжі — освіченість, де — чесноти, жень — любов до людей, і — сумлінність, завжди дотримується дао — справедливості, істини, правильного шляху. Головне у дао — турбота про благо підданих, яких треба спочатку нагодувати, а потім навчити, виховати і втілити високу мораль. Дао тут збігається з єгипетським маат та індійською рітою. Небо і дао у Конфуція — найвищі джерела природного права. Мислитель створює концепцію правильного, на його думку, державного управління, висловлює з цього приводу конкретні практичні поради, більшість з яких можна брати на озброєння і сьогодні, вчить правителів методам завоювання довір’я народу, мистецтву вербальної комунікації, обгрунтовує стрижневі принципи керування суспільством, забезпечення всезагального щастя на шляху чеснот і справедливості. Вважаючи людей рівними від природи, конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що сяо-жень (труднощі) треба відмежовувати від панівної верстви — дзюнь-цзи, а жінок ставив набагато нижче за чоловіків. До того ж Конфуцію не подобалось політичне управління за допомогою писаних законів і відповідних їм покарань; мислитель віддавав перевагу управлінню на основі лі, де і дао, а покарання закликав замінити вихованням.

Настанови Конфуція у подальшому виявились найвпливовішими у китайському суспільстві, а його вчення можна вважати безсмертним. Трактат «Лунь юй» протягом багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах, який учням треба було визубрювати напам’ять. Конфуціанство розвивали й видозмінювали Мен-цзи (372—289 до н. е.) та Сюнь-цзи (313—238 до н. е.). Залишаючи на його прапорі гасло людинолюбства і справедливості, природної доброти і чеснот людей, Мен-цзи одним з перших у світовій політичній думці висловив сумнів у абсолютності влади правителя, у його непорочності, чітко розмежовував фізичну і розумову працю, обгрунтовував тезу про завоювання влади через оволодіння серцями і душами людей, відкидав ідеї форми правління, яку греки називали демократією, доводячи її непридатність ні для Китаю, ні для всього Сходу. Сюнь-цзи, навпаки, твердив про природність зла, жорстокості у людині, а тому закликав її до самовдосконалення у суспільстві, усвідомлення своєї соціальної сутності. На його думку, теза про рівність людей — це нісенітниця, а застосування сили, в т. ч. і сили права, закону у державному управлінні та вихованні дає гарні наслідки. Такі компромісні твердження наблизили конфуціанство до легізму, що й дозволило згодом перетворити основні доктрини Конфуція у державну релігію Китаю.

У 2—1 ст. до н. е. вчення Конфуція стає панівною ідеологією Китаю і залишається таким протягом багатьох століть. З 11—12 ст. конфуціанство існує у вигляді «неоконфуціанства». На початку нової ери в Китаї формується релігійна система, в основі якої лежала віра в духів, культ предків, і героїв, а головним чином — культ Конфуція. У 5—3 ст. до н. е. за наказом імператора Конфуція було канонізовано, нову релігійну систему визнано державною релігією. Держава і релігія таким чином злились у Китаї в єдину систему, яка припинила своє існування разом з монархічним ладом, поваленим революцією 1911 р.

Див. також Даосизм, Китаю Стародавнього політична думка.