Культурна політика

Культурна політика — політика держави, політичних партій, громадських об’єднань і рухів у сфері науки, освіти, літератури і мистецтва, діяльності культурно-освітніх і релігійних установ, засобів масової інформації, організації дозвілля тощо. Культурна політика за своїм змістом і спрямованістю відображає насамперед інтереси держави, нації, панівних соціальних груп. Вона покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу. За визначенням експертів ЮНЕСКО, культурна політика держави повинна бути спрямована «на досягнення визначених культурних цілей з допомогою оптимального використання всіх фізичних і духовних ресурсів, які має суспільство в даний час».

У тоталітарних суспільствах культурна політика відзначається жорстким контролем з боку держави, намаганням підпорядковувати культуру політичним інтересам і цілям існуючого режиму, панівній ідеології, використанням засобів культури як своєрідного знаряддя маніпулювання суспільною свідомістю. У такому суспільстві придушується свобода творчості та інформації, насаджуються однодумність і конформізм, зазнають тиску і переслідування діячі науки і культури, які протидіють втручанням держави в їхню творчу діяльність, нехтують «правилами гри», що нав’язуються їм владними структурами. У демократичному суспільстві забезпечуються свобода культурної та наукової творчості, широкий доступ населення, незалежно від соціального походження і стану, національності, рівня матеріального достатку тощо, до освіти і культурних здобутків, інформації. Цьому сприяє розвинена система безкоштовної освіти (всіх рівнів або обов’язкового мінімуму), доступність театрів, музеїв, бібліотек і т. ін.

Держава, використовуючи механізми культурної політики, має виявляти турботу щодо формування інфраструктури сфери культури, забезпечувати її бюджетне фінансування, сприяти формуванню і розвиткові національної наукової і творчої інтелігенції, створенню належних матеріальних і духовних умов для її життєдіяльності, розвитку міжнародних культурних зв’язків. Значна роль у цьому процесі належить громадським та іншим організаціям, підприємствам, комерційним структурам, які матеріально підтримують діяльність наукових, освітніх та культурних установ. У здійсненні культурної політики необхідно запобігати технократному, утилітарному ставленню до культури, її комерціалізації, використанню адміністративних методів управління цією сферою. В умовах державної політики відродження української національної культури важливо не допускати тенденції до «вестернізації» культурного середовища України, його заповнення щонайгіршою продукцією західної «масової культури», оптимально поєднувати відродження прогресивних надбань культури минулого з її модернізацією і подальшим розвитком.

Див. також Культура, Культура влади, Політична культура.