Культурно-національна автономія

Культурно-національна автономія — одна з форм національного самоуправління, теорія і програма розвитку національної культури в багатонаціональному суспільстві. Теорія культурно-національної автономії була створена на поч. 20 ст. діячами австрійської соціал-демократії як складова частина австромарксизму, що запропонувала вирішити національні питання в умовах австро-угорської держави через утворення національного самоврядування, обмеженого питаннями культури, школи, мови. Засновниками цієї теорії визнаються австрійські соціал-демократи К. Реннер і О. Бауер, хоча аналогічні погляди з деякими варіаціями висловлювали словенські соціал-демократи (Е. Крістан та ін.). Найповніше основні тези теорії культурно-національної автономії сформульовані у книзі О. Бауера «Національне питання і соціал-демократія» (1907, рос. переклад — 1909).

На думку прихильників теорії культурно-національної автономії, нація — це союз однаково мислячих людей, складений на ґрунті спільної долі, особистий, персональний союз, екстериторіальна корпорація, яка самостійно здатна керувати своїми національними справами; автономія надається персонально особам тієї чи іншої національності, де б вони не жили (екстериторіальна автономія); нація стає юридичною особою, створюються національні союзи на підставі національного кадастру (самохітного перепису), свій національний парламент, який забезпечує задоволення культурних потреб нації й діє у рамках Конституції держави. Проти цієї теорії різко виступив В. Ленін (у радянський час про неї мали уявлення саме з критичних праць В. Леніна), звинувачуючи теорію культурно-національної автономії у відриві від класової боротьби, нації — від території, вважаючи цю теорію націоналістичною. Однак і в Росії знайшлися прихильники теорії культурно-національної автономії (Бунд, Українська соціал-демократична робітнича партія). Після 1917 р. були спроби оголошення культурно-національної автономії (мусульман внутр. Росії та Сибіру; національних меншин у рамках автономного Сибіру; російських, єврейських і польських національних меншин на території Української Народної Республіки та ін.). Але згодом перемогла національно-територіальна модель устрою СРСР.

Нині теорія культурно-національної автономії (все частіше вживається термін «персональна (особиста) автономія») переживає етап свого відродження. Принцип самовизначення націй у відриві від тоталітарного режиму прискорив розпад СРСР. У Росії розробляється модель екстериторіальних суверенітетів, накладених на територіальну федерацію. В інших республіках колишнього Радянського Союзу виникають і успішно функціонують культурно-національні спільноти, які здійснюють діяльність передусім з розвитку освіти, культури, патріотичного виховання.

Див. також Автономія.